Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Ніхто і ніщо не може вистояти в такій бурі. Ураган підхоплює головного спокутника, і прапороносців, і кожного, хто виліз зі схованки, — підкидає їх угору, одного ніби невпевнено, іншого різко, з усієї сили, але після кидає всіх у колючий, скрижанілий сніг, а за ними кидає переламані держаки, розірвані прапори.

Дивна річ, серед цього гуркоту Берінг чітко чує характерний — ні з чим не переплутати! — шиплячий тріск: рветься тканина транспарантів. Ударна хвиля — чи один з тих, що впали? — перевернула Охоронця на спину, відірвала руки від обличчя. Із розплющеними очима він лежить серед урагану і бачить, що діра в його світі — всього-на-всього сміховинний клаптик великої темряви, лише одна з незліченних сліпих плям, які рояться довкола і поєднуються у величезну прірву, суцільну темряву, з якої наступної ж миті неодмінно прорветься зимове сонце.

Явлення Богородиці та Пресвятої Діви гримнуло як розрив авіабомби, а шум крил небесного воїнства, що зійшло на землю слідом за нею, було майже не відрізнити від гуркоту артилерії… У ковалихи дзвеніло у вухах, вона сиділа у своєму темному погребі й під грім давно бажаного дива мимоволі згадувала шум битви. Повернення Діви Марії звучало як нічне моорське бомбардування.

Хвалебних гімнів цього разу не чути. І гусел, і трубного голосу. Лише гуркіт, ніби саме небо підірвалося. І все ж ковалиха не мала жодного сумніву: Mater dolorosa [1] Скорботна мати (лат.). нарешті почула її молитви. Зірка Морів, Цариця Небесна повернулася. Але прийшла Вона тепер не серед звуків музики сфер, а в шумі мирському, бо й Моор, і Гааг, і все приозер'я мали почути те, що Вона проголосила найвірнішій своїй служительниці: Досить! Досить молитися, досить каятися. Блудний син, хлопчик, нащадок знову прийнятий до сонму спасенних.

Від великого світла, що осяяло це послання, від хвостатих зірок та променистих вінців ковалиха побачила лише слабкий відблиск, що просочився до її підземелля крізь щілини в ляді, через яку зазвичай зсипали до погреба картоплю, буряк і качани капусти.

А Богородиця? Чого ж Вона не спустилася до неї в глибину? Чого небесне воїнство розтрачувало свій блиск там, у горішній пустелі, замість того щоб позолотити самотність спокутниці? Ковалиха зрозуміла і посміхнулася. Пресвята Діва, отже, бажає, щоб і служительниця Її знову піднялася до світла дня, вгору, до Неї. Адже вже досить.

Колючий біль, що пронизав серце, і задишка на сходах, — це були останні перешкоди на шляху до світла, останні кари наприкінці великого покаяння. Тільки тут, на крутій ділянці шляху, все ще лютує біль і перехоплює подих, але далі, далі все стане легко, нескінченно легко. Пречиста неодмінно чекає на неї біля пожежного ставка, висить у повітрі над очеретом.

Ставок був скутий кригою. Очерет засох, стебла поламані вітром. Крони дерев, дахи Моору, зарості кущів — усе, що кілька хвилин тому гнулося під тягарем снігу, тепер було голим і порожнім, позбавленим усякого тягаря: ударна хвиля найбільшого з часу моорського бомбардування вибуху змела сніг із гілок та сучків, з дахів будинків і сараїв, оголивши вбогість узбережжя. Але ковалиха, вийшовши з дверей хліва на вулицю, бачила це все інакше. Від довгого сидіння в темряві у неї перед очима танцювали пурпурові та синьо-зелені тіні, що здавалися їй квітками. Квітки у чорних кронах дерев. Пресвята Діва звеліла деревам розквітнути серед зими. Де б Вона не з'явилася, там завжди наставала весна.

Грім Її з’яви змінився тепер тишею, на узбіччях якої, десь далеко-далеко, брехали собаки. Там, у білосніжній далині, рвався до неба вогонь, палало нечутне вогнище, вогонь без жодного шереху. Але ставок! Ставок був порожнім, води його — суцільна крига.

Якою втомленою почувалася ковалиха на світлі, якою безмежно втомленою. Квіткове диво змело сніг з дерев і дахів, але не з дерев'яної лавки, яка стояла попід стіною будинку, так само біла й зимова. На цю лавку стара й сіла, опустилася на снігову подушку, схилилася до крижаної стіни. Квіти поступово згасали.

Ця далека пожежа, напевно, й була тим потужним сяйвом, що прорвалося до неї в погріб і освітлювало їй шлях з глибини в горішній світ? Довго ковалиха не зводила очей з полум'я, що робилося меншим і меншим, марно намагаючись розрізнити у вогні постать Цариці Небесної. Сяйво повільно опускалося на голу землю, і з ним опускався додолу її погляд, доки в очах не відобразилася лише згасла пустеля, опушена чорними деревами і гілками.