Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Зараз вона, напевно, на шляху до Ляйса. Нині вранці була на пароплавному причалі, потім на нижній палубі «Сплячої грекині» продавала каменярам темні окуляри. Шкіперу вона пообіцяла флакон одеколону, якщо він пустить її на облавок разом зі скотиною, а на зворотному шляху з каменоломні зайде до Ляйської бухти. До Ляйської бухти — заради неї однієї! Більше ніхто там не сходив.

І що?

Як це що? Авжеж, досягла чого хотіла. А шкіпер перед Ляйською бухтою мало не посадив «Грекиню» на мілину…

Коли Лілі зі своїм мулом поверталася з рівнини, Моор жадібно спостерігав за кожним її кроком. Адже ця, з метеовежі, одна-єдина ходила через кордон, лиш вона постачала чорний ринок дефіцитними товарами, навіть тоді, коли через якісь армійські маневри єдину дорогу на рівнину перекривали і в моорському секретаріаті не видавали жодних перепусток навіть за хабар.

Лілі не переймалася жодними забороненими зонами, як і перепустками, вона просто ходила своїми стежками і привозила кожному своє: моорцям — південні фрукти, інструменти або зелену каву в зернах з армійських складів, а солдатам і прапорщикам, котрі завідували цими складами, — диявольські сувеніри, які вона знаходила у кавернах, печерах або просто у прілому листі: проржавіла холодна та вогнепальна зброя часів останніх боїв та сутичок війни, прострілені шоломи, багнети, Залізні хрести та ввесь брухт, забутий чи покинутий армією моорців на її шляху до загибелі. Адже для тодішніх переможців війна з її тріумфами вже давно стала так само далеким, незрозумілим спогадом, як і для переможених — поразка; таким чином попит колекціонерів на цей мотлох постійно зростав, відповідно зростала й ціна, яку Лілі під час своїх бартерів весь вас призначала наново. Переможці розплачувались дефіцитним товаром за напівзабуті атрибути своїх ворогів. Так Лілі вимінювала у казармах каски на медові дині, кинджали з емблемою мертвої голови — на лакрицю й банани, ордени — на нейлонові панчохи й какао.

І навіть для Собачого Короля, який не потребував нічого, зовсім нічого з цих обмінних товарів, тому що під прикриттям Армії він користувався всіма привілеями і йому нічого не бракувало, — навіть для Собачого Короля Лілі знаходила дещо, за що він був готовий заплатити практично будь-яку ціну, — камені. За один-єдиний смарагд, який вона дістала з дна льодовикового струмка, Амбрас давав їй більше провіанту та предметів розкоші, ніж вона виручала зазвичай у казармах за всі свої торби, набиті військовим брухтом.

Собачий Король обожнював камені. Навіть у напівсні він деколи обчислював пошепки кубатуру величезних гранітних блоків, які його каменярі підривали у кар'єрі Сліпого берега, і бачив уві сні важезні куби, які він у свої таборові роки тягав на дерев'яній «козі» під ударами батога… А починаючи з того лютневого дня, коли Лілі попросила в нього щеня, запропонувавши натомість смарагд, у нього поступово накопичилось більше дюжини її знахідок і все частіше він поринав у мерехтливі глибини кристалічних структур. Навіть тьмяний блиск свіжовідламаного граніту нагадував йому тепер структуру коштовного каміння, і вдень він часто годинами просиджував у начальницькому бараці, роздивляючись крізь лупу невиразні вростки у надрах своїх смарагдів. У цих крихітних кристалічних садах, де квіти й туманності сяяли у контурному світлі сріблястою зеленню, він бачив таємничу, позбавлену звуків і часу картину світу, яка на мить давала йому забути жахи власної історії і навіть свою ненависть.

Таким чином Амбрас став не лише найщедрішим бартер-клієнтом Лілі, але і єдиною у приозер'ї людиною, яка звала її на ім'я. Адже незважаючи на те, що вона провела більшість років свого життя у такій самій бідності й під тим самим обрамленим горами та низками пагорбів небом, що й кожен мешканець приозер'я, Лілі була й лишалася для Моору всього-на-всього бразилійкою. Приїжджою. З чужих країв.

У рік, коли народився Берінг, на береги Моорського озера з перетвореного на кам'яну пустелю Відня занесло обоз із біженцями, серед яких була й Лілі — п'ятирічна дівчинка, що лежала у скарлатиновій лихоманці під грубими ковдрами з кінського волосу на татовому ручному візку.

Скільки днів і тижнів тяглася смугами випаленої землі ця валка з возів, худих верхових коней та навантажених тягарем пішоходів? Лілі згадувала пізніше насамперед ночівлі: спальні місця попід вкритими інеєм деревами, конуси світла, в яких молочно-білі фігури з'являлись і знову зникали; сараї, в яких гуляв вітер і під сволоком яких ліпилися порожні пташині гнізда; яскраво-червоні, немов підсвічені до якогось свята, вікна палаючого вокзалу. Будинок без даху, в якому лежали притрушені снігом люди; а одного разу ввечері дорогу колоні перегородили трупи корів, очі й ніздрі яких видзьобували ворони… Але насамперед Лілі пригадувала багатообіцяюче звучання одного слова, котре біженці повторювали як замовляння від усіх страждань і жахів їхнього шляху, шепотіли в години безсоння, а кучер одного з великих фургонів навіть наспівував: Бразилія. Ми їдемо до Бразилії!..