Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— Підеш зі мною.

Мовчки, кожен замкнувшись у власній злості, вони врешті обоє закрокували до бухти Бельвю. Там Собачий Король збирався вимагати джип або хоча б упряжку з волами, фірманом у якій буде коваль.

— Ти ж умієш керувати волами? А як щодо джипа? Можеш вести?

Коваль умів усе. Тому, хто розбирав і лагодив брухт покинутих Армією машин і моторів, бронетранспортери та джипи були так само знайомі, як і музичні автомати та прогорілі тостери з покинутих казарм.

На півшляху до свята, коли над кронами величезних сосен уже можна було бачити провалений, мов у пагоди, дах «Бельвю», їм трапилися зразу шість тяглових волів із тих, що були зайняті на транспортуванні корабля і тепер були вільні. Скотар громади спокутників, яка провадила монастирське життя на одному з високогірних пасовиськ Кам'яного Моря, не один раз вистояв чергу біля причалу за гірким і темним дармовим пивом, після чого старший скотар — також добряче напідпитку — відправив його додому. Тепер, заглиблений у плаксиву розмову з самим собою, він плівся за упряжкою з волами. Берінг знав його. Недоумок. На минулому тижні приніс нагострити повний кошик ножів і з блаженним рохканням витріщався на вогненний дощ зварювальних робіт аж поки в очах не почорніло. Потім він з вологою хусткою на повіках годину чи й більше пролежав на токарному верстаті біля горнила.

Ідіот з жаху розридався, коли Амбрас ще здалеку гукнув його. Він був певен, що зараз нападуть; не так давно, в лютому, якась банда нещадно побила його, а потім змусила тікати через снігові замети і загнала до річки. Тож зараз він підібрав камінь і почав роззиратись у пошуках іншої зброї та шляхів відступу, коли таки впізнав удалині начальника і навіть скумекав, що упиратися його наказам не варто.

Шість волів тягнуть лімузин, п'яний скотар підстьобує скотину, Берінг з Амбрасом плентаються, спотикаючись, то позаду розвалюхи, то збоку, стараючись, щоб авто не знесло з глинистої слизької колії: достоту карикатура на ту величну корабельну процесію, яка нині вранці пройшла селами; врешті-решт Собачий Король зі своїм ескортом дісталися кузні — і там, попід воротами, їх зустрів добірною лайкою Берінгів батько. Старий подумав, що везуть ще один нікчемний мотлох, жбурляв у волів грудками землі та погрожував кулаками, доки одна з постатей, які він бачив схематично, мов сірі тіні, не накричала на нього голосом адміністратора каменоломні і не наказала стулити рота й зникнути. Він умить замовк і повернувся до чорних надр кузні.

Спритно, ніби він і не напивався, скотар, розвернувши упряжку, завів волів у двір і за вказівками Берінга так установив розтрощений лімузин під захисною повіткою, що розбиті фари авта витріщились понад Моором на озеро. Потім отримав від Амбраса за свою допомогу трохи чорносливу та дві монетки, які той вийняв з кишені. Він хотів було поцілувати руку начальникові, а вклонився на прощання так низько, що аж шапка впала з голови.

У дні після свята Моор побачив «студебекер» без капоту та решітки радіатора, а врешті навіть без коліс — машина стояла на підмостках з нетесаних жердин під повіткою кузні. Ворота стояли розчахнутими настіж. З подвір'я було чути шум великого ремонту.

Навіть розбита, ця машина була загрозою. Досі навіть банди десятою дорогою обходили ті будинки та садиби, біля яких стояв «студебекер». Адже навіть якщо це авто здавалось покинутим де-небудь посеред виноградники чи біля згаслого вогнища у верхів'ях долини, то при найменшій спробі наблизитись на задньому сидінні підводився попелясто-сірий дог; з риком та вищиреними зубами він кидався на вікна, аж поки вони не пітніли від його дихання, і тоді за тьмяними, обслюнявленими шибками зі слідами лап та морди було видно тільки пащу та вищирені ікла. Але на Ковальському пагорбі цієї бестії не було й близько. Коваль без жодних перепон займався відновленням автомобіля.

Світ Моору немовби змінився після спуску на воду пароплава: щоб не перешкоджати швартуванню та відправленню «Сплячої грекині», громадам спокутників було заборонено використовувати причал як платформу для їхніх поморочених ритуалів, під час яких вони запускали списані іменами й датами палаючі паперові кораблики. Ще за місяць до свята вітер прибив такий поминальний кораблик до берега й підпалив очерет.

З особливим же задоволенням Моор помітив, що Собачий Король хоча й не покалічився, не вмер і не зник, але таки залишився без тачки. У супроводі двох, іноді трьох брехливих псів зі своєї зграї він щоранку крокував дорогою нагору від вілли «Флора» до Ковальського пагорба, перевіряв як там розвалюха, плани Берінга щодо механіки і прогрес у ремонті, йшов назад на причал і сходив на пором до каменоломні. Тепер він був єдиним його пасажиром. Адже з появою пароплава вже не тільки цей запилюжений понтон двічі на день сунув через озеро — «Спляча грекиня», новий символ Моору, також ходила до Сліпого берега, біла й спокуслива, з димовим шлейфом, за формою якого — видовженою, рваною чи подібною на пір'їну — місцеві навчилися передбачати погоду. Коли різкий гудок корабельної сирени прокочувався вздовж берегів, повертаючись потім відлунням з гребенів Кам'яного Моря, біля моорської набережної цілими зграями злітали лисухи і чайки, описували неспокійні кола над озером, а потім, угамувавшись, із пронизливим реготом знову зникали в очереті.