Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Аж тепер тільки моорський секретар розбив об форштевень пляшку вина. У метушні через судно, що так раптово шубовснуло у воду, він мало про неї не забув, думаючи лиш про те, що треба подати знак рукою! Але цього знаку ніхто не чекав. Тож він вигукнув нове ім'я колоса — з тією ж затримкою, з якою тепер духовий оркестр на пришвартованому понтоні заграв щось тріскуне, а святковий натовп на березі почав кричати « браво! ». Це було давно знайоме, затонуле ім'я, що нарешті знову виринуло з озерного дна — і тієї ж миті знову зникло в захопленому галасі.

— Нарікаю тебе… — крикнув секретар, марно намагаючись перекрити оглушливий рев, закашлявся з натуги, почав ще раз і врешті проспівав свою формулу безсилим, сухим як папір голосом, якого вже ніхто не почув: — Нарікаю тебе іменем «Спляча грекиня»!

Сніг, що осипався з лав, надбудов і палуб, плавав у бухті як швидкоплинний спогад про айсберги і у відгомонах святкування перетворювався на зелену, як мох, воду. І тим часом як на причалі співав хор, виступали оратори, піднімали прапори і за відсутності установок для феєрверку запускали сигнальні ракети, подув поривчастий, теплий вітер, сповнив бухту чорно-синіми тінями, розтопив сніг на грузьких луках та на схилах, відкривши погляду велике болото.

Берінг і Амбрас добре бачили в ці години вогненні кулі ракет, проте хорову й оркестрову музику пориви вітру доносили до них крізь очерет лиш як уривчасті, викривлені до невпізнання звуки. Собачого Короля і коваля не було серед пасажирів, що масово сунули на облавок, і знервований церемонімейстер, зауваживши відсутність одного з почесних гостей, марно розпитував про нього на причалі та на палубі. З великим товариством на облавку «Спляча грекиня» врешті-решт вийшла без Амбраса у свій перший прогулянковий рейс.

Відсутність Берінга була непомітною; він не був запрошеним. Але те, що начальник каменоломні й головний моорський суддя не з'явився на цьому найбільшому з часу закінчення війни святі, породило безліч чуток як на березі, так і на кораблі: Собачий Король лежить скаліченим після аварії у моорському лазареті, з легкими ушкодженнями, важко поранений, при смерті, уже врізав дуба, однією собакою менше, чи й не втрата…

Що? Помер? Цей — і помер? Та ніколи. Такі як він переживуть і кінець світу, за кілька днів після пригоди у найгіршому разі їм нитиме підсихаюча подряпина на обличчі, і вони й далі будуть такими ж залізними й неприступними.

Оцей? Точно стирчить десь поміж скель зі своїм біноклем, читає по губах і нотує собі кожного, хто про нього базікає…

Стілець Амбраса на верхній палубі «Сплячої грекині», за головним столом, яким гуляв вітер, лишався порожнім. Жоден із гостей свята не наважився його зайняти. Тому одна страва змінювала іншу, холонула на призначеній для нього тарілці і так непочатою й забиралася зі столу: бурякова зупа, перлова каша й сирники, свинячий шпик, рубці, маринований в оцті сліпий лящ, копчені поросячі п'ятачки в желе і навіть тушковані, фаршировані січеними волоськими горіхами каліфорнійські персики із розформованого складу Армії… — все це, сходячи паром і запахами, холонуло навпроти стільця Собачого Короля на заздрість усьому застільному товариству і, супроводжуване довгими поглядами, знову зникало в горшках та каструлях камбузу.

Голодні та розлючені, двоє відсутніх мордувалися, затягуючи розбитий «студебекер» на Ковальський пагорб. Берінг уже давно каявся, що поїхав на берег. Собачий Король прийняв його допомогу без жодного слова вдячності — і тепер Берінг під злі команди цього ясновельможного обдирав до крові долоні об волокнистий буксирний канат. І натужно, немов підневільний робітник, штовхав машину до свого дому. І не наважився протестувати, коли Амбрас висмикнув у нього з-за халяви батога і почав лупцювати коня, його коня!

З кінських ніздрів додолу летіли шматки піни. Після кожного удару батогом кобила смикала упряж так, що було чути звук як від тугої тятиви. Але ні ривки, ні удари не допомагали. Ніщо не допомагало: біля роз'їждженого коліями узвозу під дверима кузні навіть Амбрас мусив визнати, що двом чоловікам та одному коневі «студебекер» нагору не затягнути.

— Досить. Розпрягай.

Берінг звільнив змилену кобилу з упряжі, зірвав на узбіччі кілька жмутків дикого вівса й почав витирати їй боки.

— Облиш це.

Кобила ще кілька секунд марно чекала на ласку свого хазяїна, а потім рушила з понурою головою вгору до воріт. Коваля Амбрас не відпустив.