Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Після довгого листування і докладних переговорів регіональне командування дозволило доставку на Адріатику зеленого граніту — звідти й повз тепер до Моору цей пароплав, основна частина виторгуваної компенсації.

Пароплав у горах схвилював усю округу, і не тільки тому, що подолав альпійські перевали; справжньою сенсацією було інше: він пройшов крізь рогатки торгівельних обмежень, що набагато складніше, і тепер через огорожі з колючого дроту, під дулами автоматів прямував до озера. От у народі й спалахнула зненацька надія, що велика свобода Середземноморського узбережжя і квітуче багатство Півдня — і навіть Америка! — можливо, все-таки ближче, ніж це дозволяють думати здичавілість моорського краю, руїни, мертві залізничні насипи і спорожнілі, зупинені фабрики.

Села у своїх очікуваннях почали мріяти.

Серед шуму своїх духових оркестрів вони мріяли про вишукану красу Італії, про палаци й пальмові алеї, про невичерпні універсальні магазини Америки та далекі бездефіцитні краї, де після війни все тільки росло, розвивалося й ставало ще кращим. Цього сніжного ранку у розмовах тих, хто чекав, не інакше як постали в яскравих фарбах сподівання останніх років — сподівання, в яких майбутнє уявлялось у сяйві свободи й розкоші.

Цей пароплав, який до болю повільно підповзав до Моору слідом за допотопним військовим тягачем, за кіньми та яремними волами, був виміняний на дев'ять підвод каменю і все ж коштував набагато більше… Звісно, він не дуже-то й великий, звичайний старий прогулянковий пароплав, який і в кращі свої дні возив з рієкської гавані до скелястих островів затоки Кварнер не більше трьох сотень пасажирів. Не було в ньому і якоїсь особливої краси, жодного порівняння з тим легендарним латунним блиском «Сплячої грекині », до якої й досі на роковини її загибелі наввипередки пірнали, щоб прикрасити затягнутий мулом остов букетами квітів та вимпелами. Той з пірнальників, хто першим вискакував на поверхню зі шматком зогнилих торішніх прикрас, отримував як призу право на поїздку до Відня або до ще більш віддалених та екзотичних окупаційних зон — до Гамбурга, Дрездена або Нюрнберга.

Усі довгі роки зубожіння, коли спалена «Спляча грекиня» лежала в глибинах, озеро тримало на своїх хвилях хіба що торпедні катери армійських маневрів та дерев'яні плоскодонки рибалок, котрі вдень коптили в глиняних печах свій улов і розвішували сіті на прибережних луках. З вікон Ґранд-готелю ріс дикий овес і трава, а обвалений дах концертного павільйону прикривав хаос розбитих стільців та парасоль від сонця, полотно яких давно зітліло.

Ні, це не був якийсь особливо солідний корабель, але однак найбільший з тих, які доводилося бачити повоєнному сільському поколінню, адже про блиск світу молодь знала переважно з чужомовних журналів, які користувалися на чорному ринкові значно більшим попитом, ніж цитрусові та кава.

Це був чудовий корабель. Гігант, таємничий океанський монстр! чий безцінний фрахт зміцнював надію, що тепер усе можливо, як це й було до війни.

У сніговій тиші гуркіт удару був чутним аж у кузні. Берінг зі своїм конем, довгогривим битюком, саме підтягнув волоком до майстерні важке, вагою мало не в тонну, зубчасте колесо кам'яного млина і вже почав було відпрягати тварину, коли цей гуркіт докотився з берега, розбився об стіни садиби й затих. Тільки дзвін скла тривав на мить довше — лунке подзенькування дощу з уламків.

Зляканий кінь різко підвів голову й відважив своєму господареві дуже несподіваного стусана — не встоявши на ногах, Берінг перелетів через зубчасте колесо й гепнувся додолу, у перемішане зі снігом болото на подвір'ї. Без жодного слова лайки через цей прикрий випадок, так само стискаючи в одній руці кінський мундштук і налобник, а другою тримаючись за забитий бік, він пошкутильгав до воріт.

Безлюдна набережна пролягала глибоко внизу; розорана корабельним транспортом, витолочена ногами роззяв, вона була лише темною рискою між зимовою сушею і свинцево-сірими водами озера. Ця дорога йшла уздовж названої іменем Стелламура каштанової алеї — її суцвіття перетворилися на сніжні кулаки, — перетинала шурхотливий очеретяний півострів, потім круто повертала до бухти зі зруйнованим готелем «Бельвю» — і ось там її перегороджувала якась раптова, блискуча перепона: біля прикрашеного гіллям та гірляндами спуску до готельного пляжу, де на вечір було призначено спускання на воду та «хрещення» корабля, стояв розбитий лімузин. Капот виглядав як химерна скульптура, відірваний бампер погнувся і стирчав угору, немов хромований сигнал лиха… брудний слід на снігу описав хід цієї метаморфози у вигляді суцільної, красиво вигнутої лінії: машина не вписалася у поворот коло Бельвю, титанічна відцентрова сила викинула її з дорожнього полотна, біля води вдарила об нову кам'яну стінку, змуровану для зміцнення берега, і відкинула знов на дорогу. Два колісні диски, що відлетіли, поблискували серед снігу цілими та неушкодженими.