Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Тепер він стискає в руці пістолет. Який він дивовижно легкий цієї миті, як пір'їнка. У таємних забавах з його механікою він був важким у кулаці, як молот.

За чотири, за три кроки від нього, впритул біля себе він нарешті на власні очі бачить переслідувача, освітленого своїм похідним ліхтарем: той регоче. Наздогнав здобич і відчуває за спиною чисельну перевагу своїх дружків, з тріумфальним воланням змахує ланцюгом, що свистить у повітрі, — як раптом його голос зникає у нечуваному громі.

Перший постріл підкидає Берінгову руку вгору, ніби ланцюг — він із брязкотом зникає у темряві — і справді уразив його. Гуркіт мало не рве барабанні перетинки, угвинчується в мозок, завдає болю, як жоден інший звук дотепер. Блискавка дулового полум'я гасне, погасла цілу вічність тому, а він усе ще бачить перед собою освітлене спалахом обличчя ворога — розверстий рот, невимовний подив.

Коли це обличчя меркне і також загрожує згаснути, Берінг зовсім не бажає, щоб воно втекло в темряву — і вдруге тисне на гачок. Лише тепер зброя раптом набирає колишньої ваги. Рука опускається. Здригаючись, він стоїть посеред ночі.

Дивно, що тепер у голові б'ється одна-єдина фраза, знов і знов лише ця фраза, яка стрімко обплутує його, яку він шепоче, викрикує, волає вниз, углиб, де щось тупотить геть, щось тікає, щось зникає… Поки життя просто-напросто йде собі своїм ходом, тут шурхотить, там зчиняє гуркіт, ще десь снує майже нечутно, а він лише кричить як дурний невідомо кому: Ось воно як, ось воно виходить як, ось як воно… — і не може зупинитись.

Потім, невідомо в який саме момент, він бачить матір, яка піднімається сходами з лампою, що чадить; чує батька, який хапає його за плече й надсадно кричить. Він не розуміє, про що його питають. Потім ніби щось рветься всередині і виливається геть, він більше не може стримати тілесну вологу: гарячий струмінь тече по ногах, сльози збігають обличчям, сорочка наскрізь промокла від поту; вся волога до краплі струменить з нього і випаровується у повітрі, яке пахне холодною смолою і стало зовсім крижаним. Але сам він палає жаром мов у лихоманці і стоїть, обіпершись об димохід. І говорить. Просить води.

Він дозволяє відвести себе униз, на кухню, починає відповідати на запитання, сам не знаючи, що саме говорить. П'є і вибльовує воду. П'є ще і ще, і знову вода витікає геть перш ніж він встигає її проковтнути.

Як тільки засірів ранок, старі та нащадок уперше за багато років разом сидять на кухні. Батькова голова звісилась на плече, щелепа відвисла; довга нитка слини повзе з кутика вуст на груди, коли він судомно похропує. Мати обплела руки чотками і спить із напівзаплющеними очима. Піч холодна. Берінг сидить біля вікна, втупившись у залізний сад навпроти, і кожен удар його пульсу озивається в ньому колючим болем, ніби кров у його серці й жилах кристалізувалась і стала дрібним піском, схожим на скло.

Уночі випав сніг. Сніг на квітучих деревах, сніг на високому вже чортополосі, на продавлених дахах лімузинів, на всьому цьому залізному мотлохові навколо кузні. Сніг у травні. Ніхто в Моорі не пригадував, щоб за двадцять три повоєнні роки хоч раз о такій порі, майже влітку, випадав сніг.

Навіть на токарний верстат біля вікна майстерні пориви вітру північноатлантичного холодного фронту намели маленькі снігові замети; з одного стирчав напилок, а поруч — клешня струбцини. І це при тому, що рік цей почався теплою, як ніколи, погодою: кущі рокитника зацвіли за десять днів до свята Сорока мучеників!

Але цього травневого дня навіть снігова буря не змогла перемогти радісне збудження у селах коло дороги на Моор і до озера. Під тінню тополь і каштанів, уздовж розкислих узбіч у селах ще з раннього ранку гуртувалися селяни та робітники у святковому вбранні, а то й особливі комітети зустрічальників та хори товариств буряківництва або кам'яних млинів, з букетами квітів, паперовими прапорцями, — чекали Доставки.

Тріумфальні арки з ялинових гілок красувалися над гравійними дорогами, які встигли більш-менш підлатати — гравієм, уламками кори та стружками. Тільки хворі й старі залишалися цього сніжного ранку по домах. Усі, хто міг іти, сповнені сподівань, висипали на вулиці, найбільш нетерплячі — ще до світанку, щоб не пропустити жодної миті тієї грандіозної процесії, яка непрямо дала про себе знати ще кілька місяців тому: в Моорі розширили й замостили зворотний поворот дороги, зміцнили спершу міст біля запруди, потім — віадук, і врешті-решт летючий будівельний загін зніс, спиляв, вирубав усі справжні та вигадані перешкоди на запланованому маршруті прямування.