Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

У перші дні нового року грози стихли, але спека та вологість зросли, полегшити їх вплив вдавалося лише за допомогою вентиляторів та віял, а ще — бездіяльністю. Залізо та всі моорські машини зупинилися там, де й були, а патрон скористався першою-ліпшою розчищеною дорогою, повернувся до Ріо-де-Жанейро і тепер давав настанови зі свого саду біля Леблонського пляжу і вітав своїх гостей також звідти: він, мовляв, скоро приїде.

У Санта-Фе-да-Педра-Дура панувала тиша.

Берінг у ці дні прокидався мокрим від поту, підводився мокрим від поту зі своєї постелі, лежав мокрим від поту в гамаках на веранді та мокрим від поту сидів за столом. Шерстяна моорська сорочка та інший привезений одяг, що без діла валявся в кімнаті, почали від вологості братися цвіллю. Навіть черевики, які він давно змінив на сандалі, вкрилися пліснявою, навіть фотокартка, на якій він був разом зі своїми зниклими братами. Вперше з тих пір як Амбрас його озброїв, він не носив при собі пістолета: після прогулянки пляжами поряд з Пантану мокра від поту шкіра так обпеклася на сонці, що зброєю він стер її до крові. Той, кого він мав цією зброєю захищати, уникав товариства. Весь час пополудні він лежав у своїй затемненій кімнаті, страждаючи від болю у плечових суглобах. Фазенда «Аурікана» була безпечним місцем, тож Берінг загорнув пістолет у шмат промасленої тканини і поклав поруч зі сталевим кігтем до фібрової валізи, що вкривалася пліснявою, а наступного ж ранку, задовго до сходу сонця, вихопив його зі сховку і побіг через веранду до кімнати хазяїна.

Там хтось кричав. Хтось там стогнав, ніби в запеклій сутичці. Хтось там кричав. І Охоронець, ще сонний і заплутаний у свої сни, на кілька кроків, на кілька секунд знов опинився там, удома, знову чув важкий віддих голомозого переслідувача, чув хворобливий зойк жінки, яку за волосся витягли в досвіток.

Але коли він добіг до відчинених настіж дверей кімнати Амбраса, рвонув набік штору і сутінкове світло впало на москітну сітку, яка, немов шатро із шовку, блищала над бамбуковим ліжком, він побачив Лілі. Вона випростано сиділа в цьому найтоншому шатрі, і Амбрас, прикритий чи то простирадлом, чи то білою сорочкою, лежав в її тіні.

Дивно, але зараз, нарешті побачивши Лілі, оголену, в хаосі білих простирадел… таку красиву, якою вона часто являлася йому в багатьох болісно-солодких фантазіях… зараз він зауважив передусім сяйво в її очах. Амбрас та Лілі. Собачий Король і Бразилійка. Він бачив лише її очі. Тому що її світла шкіра, її пупок… це струнке, світле тіло — змінилися в його мріях чимось темнішим, таємничішим, м'якістю і теплом Муйри, які він відчув у пінних хвилях новорічної ночі. Лиш ці очі, ці сяйливі очі знову дивилися на нього з нового образу.

Нащо Лілі дивиться на нього?! Нащо впиратися в нього своїми очима? Хай зникне! Але вона лишилася. Мовчазна, випростана, оголена сиділа вона в цьому блискучому шатрі. Він опустив пістолет і відвернувся, відвернувся від неї і від свого хазяїна, не засуваючи штору, вийшов на веранду, на свіже повітря.

Він смертельно втомився. Смертельна втома — таке ж буває? Від несамовитого болю в плечах і дурма-ну-анестезії, який йому час від часу давав ром, Амбрас забув так багато слів. А в потоці нових слів та імен, що пробивалися до затемненої кімнати після полудня з дворів та садів фазенди, навіть його власна мова часом здавалася незрозумілою та чужою. Смертельна втома. Навіть у таборі він ніколи не почувався таким виснаженим, як у ці перші дні нового року.

Йди геть, сказав він Лілі, коли вона одного разу ступила в темряву його кімнати, і стала розповідати про розчищені дороги та звістку з Ріо, і спитала про його болі. Він знав, що вона почала прощатися. Ще кілька днів — і вона буде в Сантусі. Іди вже, я смертельно втомлений.

Але вона поклала свої долоні на його палаючі плечі. І те, що відбулося потім, лиш показало йому, як давно він не належить до живих. Не її губи він відчував на своєму чолі, на щоках, на губах. Не її волосся струменіло в темряві крізь його пальці. А слова, що досягали його свідомості і лишалися невимовними, складалися в одні й ті самі фрази, які наче самі по собі, монотонно й механічно сотні разів повторювалися в ньому цієї ночі, хоча він жодного слова не вимовляв: Я здорова. У мене все добре. Де ти був, мій любий. Не забувай мене.

Чи існує ще цей засипаний глибокими снігами берег озера, де завтрашній день, січнева неділя, називається днем Трьох святих царів ? А скрижанілі на скло, дзвінкі моорські очерети, метрові снігові замети над руїнами баракового табору біля каменедробарки — це спогад чи ілюзія?