Крістоф Рансмайр - Останній світ

Але то закричала не чужинка, а Прокна, захекана гладка різничиха. І скрикнула так, що її крик ту ж мить прикував увагу цілого міста до однієї-єдиної людської долі. Томи відразу ж звернули свої погляди до цієї страшної незнайомки; звідусіль бігли ливарі, вбрані в чорне жінки, горяни, рудокопи.

Прокна саме начиняла в різниці ковбаси й побачила з вікна свого синочка на пристані, побачила серед галасливої дітлашні аж надто близько біля води. Вона спробувала гукнути малого, але не догукалась і поквапилася, важко сапаючи, сходами на пристань, щоб забрати Ітіса додому. І коли раптом уздріла чужинку, що нерухомо дивилася в порожнечу, то враз упізнала в цій знівеченій, обліпленій мухами жінці Філомелу, свою сестру.

Отож різничиха скрикнула, запала тиша, а вслід залопотіли врозтіч дитячі ніжки. Нарешті чужинка відчула, що до неї вже збігається місто, відвела погляд від моря й побачила Прокну. Однак цього обличчя, яке запливло жиром, вона начебто не впізнала й уже розтулила була рота, щоб застогнати, і в цю мить усі, хто стояв довкола, збагнули, що причина німоти в неї зовсім не та, що в ткалі Арахни. Замість рота в чужинки зяяла тільки мокра, вся в темних рубцях рана; вуста в неї були порвані, зуби повибивані, щелепи потрощені. Ця жінка, що застогнавши, ступила назустріч Прокні й упала в її обійми, не мала язика.

І це — Філомела? В пам'яті мешканців залізного міста, що тим часом зібралися на березі, зринуло вродливе обличчя двадцятирічної дівчини, яка промивала в різниці кишки, патрала над ночвами з окропом курей і в усьому була цілковитою протилежністю своїй незграбній, тлустій сестрі. У Прокнинім домі Філомелі жилося не краще, ніж служниці. Кілька років тому вона нібито загинула десь у горах, однак її трупа тоді так і не знайшли… Невже це таки Філомела?

Цього ранку Томи згадали й про чутки, що ходили тоді на узбережжі; правда, тим, хто їх поширював, різник суворо пригрозив, отож чутки згасли, від них лишилося тільки те, що мало право лишитися, — як, власне, сталося саме лихо.

Одного дня Терей нав'ючив мула м'ясом, маючи намір доправити його до табору шукачів бурштину, й вирушив з Прокниною сестрою, що й раніше супроводжувала його в гори. Та ввечері того ж таки дня — тоді саме прогриміла літня гроза, з-над моря піднявся такий же туман, як оце й тепер, — різник захеканий, подряпаний, зійшов з гір і в сльозах почав кричати, що мул на гірській стежці схарапудився, посковзнувсь і потяг Філомелу за собою в урвище.

Терей мав змучений вигляд, але не схотів одпочити й години; разом із помічниками, що прихопили з собою вірьовки, смолоскипи та ліхтарі, він поспішив знов у гори.

Два дні й дві ночі шукали вони дівчину, але знайшли в напівтемному зворі, дно якого було все в тріщинах та розколинах, тільки понівечений труп мула. Довкола валялися ковбаси, окости, солонина, в сусідніх урвищах завивали голодні шакали, марно силкуючись дістатися до цієї поживи, що впала сюди просто з неба. Те, що лежало потрощене на дні глибокої прірви, можна було врятувати лише за допомогою вірьовок, А Філомела, казали тоді люди, певно, провалилася крізь одну з тих чорних зяючих розколин на дні звору кудись глибоко-глибоко.

І ось Філомела стояла на березі; вона з'явилася в залізному місті, мов сама смерть, — покалічена, спотворена, приречена на довічну німоту жертва, що скиглила в Прокниних обіймах і не розуміла, здавалося, жодного запитання, жодного заспокійливого слова. Їй був нестерпний будь-який доторк, крім доторку червоних, набряклих Прокниних рук, і коли на неї бодай падала тінь якогось чоловіка, Філомела аж зіщулювалась.

Цього ранку Томи збагнули, що різничишина сестра позбулася не тільки язика й краси, а й глузду, і почути від неї нічого не пощастить. Але Філомелу все одно намагались розпитувати, тоді безпорадно звертались одне до одного, й кожне щось бурмотіло собі під ніс, аби лиш не давати однієї-єдиної відповіді, не вимовляти одного-єдиного ім'я, яке крутилося в усіх на вустах. Люди крадькома роззиралися в натовпі, шукаючи поглядом різника. Та серед тих, що збіглися на берег, Терея не було. Не було і його човна.

Сховавши обличчя в Прокни на грудях, тут, поруч із білою, просякнутою сіллю безконечністю, Філомела мовби сприймала людські голоси як чаїне кигикання чи рокіт прибою. Аж коли до обох жінок проштовхався винар і широко роззявивши рота, висолопив язика, а тоді схопив його пальцями й спробував цим страшним порухом викликати в пам'яті каліки найжахливішу мить у її житті, ще й закричав: «Хто? Хто?» — нещасна на хвилю ніби повернулася зі своєї далечі в світ здорового глузду й жорстокості, усвідомила, що стоїть серед людей, і моторошним поглядом втупилася в їхні обличчя. Вона побачила вкриті зеленню руїни залізного міста, халупи під крутосхилами, побачила на березі багато невідомих їй рослин, а посеред цих заростів — білу, аж блискучу від сонця стіну, на облупленому тиньку якої за щасливіших часів мерехтіли Кипарисові картини.