Крістоф Рансмайр - Останній світ

Коли Діт, небалакучий, зосереджений, сидів у Фінеєвому погрібку, винокурові часом щастило завести з ним розмову. І Дітова розповідь про краєвиди на узбережжі була така розлога й спокійна, як море в тиху погоду. Згадував Діт і про рябих корів та затоплені водою ліси, а одного разу навіть розстебнув на собі сорочку й показав п'яній компанії рубці на грудях; під рубцями в нього билося серце. Та коли вже Діт починав говорити, то щоразу вплітав у розповідь ті самі слова — банальні слова, про які Феме казала, нібито їх привіз із Рима Овідій Назон, і які для Діта були такі характерні, що люди потай навіть лічили, скільки разів він згадає їх за вечір, нерідко й закладалися з цього приводу. Діт розумів, що з нього глузують, і все ж таки той банальний вислів знову й знову злітав йому з губів, бо в ньому було все, чого він зазнав і що йому засвідчив світ: людина людині вовк.

Зима минала без снігу, не було навіть інею на деревах, а в затишку під мурами та скелями цвіли блідо-жовтим квітом кущі.

Коли минуло зимове сонцестояння і дні знов почали непомітно довшати, рвучкий вітер так торгав віконницями в Коттиній мансарді, що надвірна рама випала з коробки й шибки побилися. Жити в комірчині стало неможливо. Пліснява невтримно наповзала й на пташині зграї, безкрає небо, райські ліси та горбисті рівнини гобеленів і проганяла Котту до сухішої линварні. Отож він постелився серед припалих порохом вірьовок, мотовил та котушок, а горішній поверх полишив шершням та попелясто-бурим турманам, які, приваблені магічною силою битого скла та порожніх зіниць вікон, заселяли в Лікаоновому будинку кімнату за кімнатою. Стінами тяглися цілі армії мурашок, вливаючись у безгучні бойовища за пір'їнки, неперетравлені зерна в голубиному посліді чи лискучий, геть виїдений панцир бронзівки.

Коли Котта повертався до свого занепалого дому від Феме, наслухавшись і розповідей та нарікань, то іноді до пізньої ночі обходив свої гірлянди, які все ще висіли вздовж і впоперек линварні, наче прикраси на карнавалі злиднів, і порівнював крамарчину балаканину з окремими словами, уривками речень та іменами на вицвілих трахілських клаптиках.

І хоч би про що говорила Феме, хоч би на що нарікала, більшість із усього того він, як йому здавалося, знаходив потім, походжаючи линварнею, на тих обписаних полотняних шматинах. Беззахисне Дітове серце, Фінеє-ві змії… І хай чимало з тих написів залишалися незбагненними, але одного з таких вечорів Котта все ж таки дійшов висновку, що з трахілських пам'ятних каменів можна було довідатись не набагато більше, ніж із крамарчиної балаканини, — про людські долі, чутки й легенди, зібрані на цьому узбережжі Овідієм Назоном та його слугою-греком, перенесені в гори й записані в стилі химерної дитячої гри. Те, що стояло на цих поплямлених, потріпаних, нанизаних на білизняні шворки клаптиках полотна, а в горах тріпотіло під вітром на трахілських каменях, було пам'яттю залізного міста.

Під монотонний шум дощу, який усі ці тижні тримав людей, наче бранців, по хатах, печерах та під сякими-такими дашками серед руїн, гори ніби помалу вгамовувались. Гуркіт кам'яних лавин та селевих потоків оддалявся, стихав, а траплялися дні, що й змовкав зовсім. Найубогіші втікачі лаштувалися вертатись до своїх спустошених ізворів; більших злиднів, ніж у брудному залізному місті, горяни не бачили навіть у своїх поруйнованих хуторах та виселках.

Коли дощ іноді трохи вщухав і ненадовго западала тиша, яку порушувало тільки скрапування води з дерев, утікачі сходилися гуртами перед своїми притулками, задивлялися на хмари й раз у раз заводили суперечку про те, що означає ота вузенька світло-сіра смужка на обрії: чи то погода справді має поліпшитись і пора вже вертатися на поховану в горах батьківщину, а чи то знов усього лиш відблиск оманливої надії? Бувало, хмари знову змикались, з неба падали важкі дощові краплі, а горяни все ще стояли у баговинні чи в каламутному струмку, сперечалися, кричали одне на одного й розмахували руками.

Недалекі околиці залізного міста застилав туман, запинала водяна пелена, не видно було чорних стрімчаків над бухтою балюстрад, не видно було навіть самого моря, якщо не брати до уваги кількох вервечок прибою під берегом, а гори повивало хмаровиння. Здавалося, що небо, опустившись аж на кам'яні та сланцеві дахи, чогось не важиться підняти покривало над отими жахливими викидами з узбережних гір і явити світові те, що наробили лавини та оповзи; це все мало датися взнаки одного ясного січневого дня.