Крістоф Рансмайр - Останній світ

Вибравшись із тісноти міських вуличок, Кипарис прив'язав довгого налигача з оленем до люшні, виліз, крекнувши, на передок фургона й почав виписувати батогом над самісінькими гривами в буланих спіралі та петлі, немовби хотів змалювати так і коням, і небагатьом глядачам, які ще проводжали його, складне плетиво майбутніх своїх доріг. І ось фургон уже потрясся посмиком тим вибоїстим, усіяним камінням шляхом, що вів із Томів до покинутого міста Ліміри.

Цим шляхом, коли сходив сніг, а грязюка висихала й розсипалася на порох, іноді проїздив поїдений іржею автобус, шибки в якому від тряски уже давно повипадали і їх так ніхто й не заміняв. Той, хто після трьох чи чотирьох днів дороги нарешті під'їздив цим автобусом до спустошеної часом Ліміри з наміром пошукати серед каміння бронзові пряжки, підвіски та браслети, одразу, зійшовши з автобуса, ставав схожим на вкритих брудом та курявою рудокопів у залізному місті, коли ті виходили зморені зі штолень.

Не встиг фургон подолати першу сотню метрів своєї дороги в майбутнє, як за ним знялася така величезна хмара вохристо-сірої, їдкої куряви, що люди вже тільки чули ліліпутові покрики на коней, а тоді мусили затулятися руками від піщаних вихорів. Здавалось, увесь пісок із цього узбережжя посунув на залізне місто, щоб не дати йому востаннє кинути погляд на кіношника й побачити, як фургон помалу меншає, меншає, зникає з очей, а разом з ним зникає й надія потішитися Кипарисовими історіями та картинами.

Вчорашні ліліпутові глядачі рушили назад до міста, мов в'язні виправного табору, що оце саме провели за ворота помилуваного. Боязкіші й забобонні потрушували цибулинням та заплетеним у вінки й висушеним меландрієм свіжі сліди крові, що їх позалишав олень, — так вони прагнули відвернути провіщене крамаркою лихо й загнати його в землю, якщо воно, приваблене цією кров'ю, спробує вилитися з глибин на поверхню.

Цього дня Котта й собі вийшов з юрбою роззяв аж за місто, потім, коли люди почали відставати від фургона, рушив поперед усіх, а згодом, коли за Кипарисом зімкнулася хмара куряви, не повернув назад, як решта, а попростував далі. Мружачись від ядучої пилюки, Котта йшов і йшов у піщаному вихорі за невидимим уже фургоном і спершу розгледів лише тонку, ніби безлику, постать, що простувала назустріч. Це була Ехо. Не затуляючи обличчя, так наче курява була їй зовсім не страшна, жінка йшла в його бік, і Котта скоріше відчув, ніж побачив своїми сльозавими очима, що вона дивиться на нього. І що ближче підходила Ехо, то виразніше він відчував на собі її погляд — такий важкий, що зрештою Котта розгублено ступив ногою наче в провалля — насправді то була досить мілка баюра, — похитнувся й упав би, якби Ехо не простягла йому руку.

До Ехо було ще кроків два чи три і Котта однаково не дістав би її руки, але вже цей її порух, її готовність допомогти повернула йому впевненість у собі. Він опанував себе й випростався. Тепер вони стояли в хмарі куряви самі. Зненацька запала така тиша, яка буває тільки в самісінькому центрі циклону. Нарешті в очах у Котти помалу посвітлішало, він заспокоївся, подививсь у бездоганно чисте, трохи бліде обличчя Ехо й узяв її руку.

Попелясто-сірі, мов пасажири автобуса, які щойно повернулися з подорожі до Ліміри, римлянин і линварева служниця вийшли цього полудня з хмари куряви, що повільно осідала, надаючи жмутикам полину край дороги такого вигляду, наче вони були кам'яні. Тим часом Кипарисові глядачі вже розійшлися в міських вуличках, і коли Феме, перше ніж знову ступити в сутінки крамниці, ще раз позирнула в той бік, де зник ліліпут, то побачила в далині лише римлянина та Ехо — досить підозрілу пару, що, здавалося, нікуди не поспішала.

Простуючи до міста, Ехо з Коттою неквапно говорили про те про се, часто надовго замовкали, проте обоє так уміло приховували одне від одного своє збентеження, що складалося враження, ніби ці двоє закурених подорожніх пройшли вкупі вже досить довгий шлях. Позбивані линва-реві ноги, Кипарисові фільми чи несподіваний ліліпутів від'їзд — хоч би про що вони заводили розмову, вона мало чим відрізнялася від звичайних, байдужих балачок, які можна почути десь на розі вулиць чи біля полиць та діжок із патокою в крамниці Феме. Та й із жодної відповіді Ехо Котта не довідався нічого нового: про залізне місто вона йому розповідала його ж таки словами. І все ж у всіх цих повтореннях, у цих нічого не вартих фразах Котта відчував мимовільний обмін бентежних почуттів, німу загадкову згоду. Щойно він знов упізнав в Ехо ту розгублену, сполохану служницю, яку побачив був коло Лікаонових ніг на підлозі линварні, а йому вже здавалося, ніби розмова з цією жінкою — це перше його спілкування із людською істотою, відколи він виїхав з Рима.