Крістоф Рансмайр - Останній світ

А насамкінець, у страсну п'ятницю, Кипарис пообіцяв показати мученицьку смерть одного поета на ім'я Орфей, якого мали забити камінням закутані в шкури пантер та козуль жінки, потім здерти з нього шкіру й посікти його сокирами та серпами. Ало щойно на стіні з'явилися перші кадри — жертва саме втікала крізь діброву, — як із церкви вибіг отой місіонер…

Та ще виразніше, ніж про загибель героїв, у ці три вечори згадував Котта про свою науку й виховання в Сан-Лоренцо, про побілені вапном лункі коридори, розчахнуті в полудень вікна, за якими видніли заборонені й недосяжні рибні ставки та здичавілі луги; пам'ять повертала його крізь час та глибокі темні двори в минуле, поки він нарешті побачив Назона — почесного гостя колегіуму. Оточений знервованими префектами й шанованими людьми, він простував під аркадами Сан-Лоренцо — уславлений поет, що входив одного травневого, — а може, то був уже й червень, — вечора поруч із ректором до врочистої зали. Високий гість.

Присутність Назона, його виступ увінчав тоді свято з нагоди сторіччя від заснування колегіуму в Сан-Лоренцо і мав збагатити історію того навчального закладу. Величезні, заввишки як будинок, образи святих на фресках зникли за численними полотнищами привітань та строкатою розкішшю троянд і вінків, а коли нарешті пролунав Назонів голос, усе зібрання вихованців та професорів уже повивав важкий бузковий дух. Однак у спалахах магнієвих ламп домашніх фотографів, під похмурими, підозрілими поглядами ректора вихованці колегіуму почули тоді в поетовому виступі лише ті самі вірші й слова, якими їх мучили в аудиторіях:

На соломі римлянин

У спокійний поринув сон

І коли він прокинувсь

І зором полинув до зір

Над видноколом горіло

Багряне світило

Й од крові яріли рубці

Пурпурово на місяці

Благоговійно затамувавши дух, Котта порівнював тоді Назонові риси з грубо помережаними растром зображеннями у газетних вирізках, що їх напередодні свята поприколювали на дошці для об'яв у Сан-Лоренцо, і ледве впізнавав поета, ледве впізнавав його разючий, величний ніс, неспокійні очі, погляд, що на початку й наприкінці виступу ковзав поверх голів у залі, ковзав повз гірлянди кудись у безконечність і знов повертався на сторінки розгорненої книжки. Навіть із перших рядів у залі поет Публій Овідій Назон видався Котті неприступним, недоторканним, і він ледве важився затримати на поетові погляд довше, ніж мить, боячись, що зустрічний погляд тих зелених, як мох, очей випадково спиниться на ньому й присоромить його.

Ще багато років після того врочистого зібрання в Сан-Лоренцо Котта зберігав у пам'яті цей навдивовиж виразний Назонів образ — незмінний, навіки вихоплений із часу образ, ясний спогад, яким вимірював подумки поступовий занепад і перевтілення живого, дедалі старішого Назона, згасання його величі й глибину падіння. Коли вже людина з висоти своєї слави і неприступності могла впасти в таку зневагу, коли її могли вигнати на скелясте чорноморське узбережжя, коли вже з Сан-Лоренцо і з академічних вітрин зник навіть заретушований, перетворений на молочно-білу чи тьмяну сріблясту пляму його зроблений на згадку й узятий у рамку портрет, то чи не вгадувалися вже і в найрозкішніших столичних палацах обриси руїн, на які ті палаци мали розпастися з плином часу, чи не вгадувалося в буянні квітів у садках та парках мерехтіння майбутніх пустель, а в безтурботних чи захоплених мінах на обличчях у глядачів на комедійних виставах та в цирку — бліда тінь смерті?

І коли Назон справді впав, водяні знаки минущості почали проступати Котті навіть у камінні. Порівнявши ясний образ часів Сан-Лоренцо й того чоловіка, що в сльозах назавжди покидав одного безхмарного четверга в березні свій дім на п'яцца дель Моро, Котта вперше усвідомив, яка ж легенька — мов пушинка — споруда цей світ, які вразливі гори, що розсипаються на пісок, які нетривкі моря, що випаровуються і обертаються в хмари, які короткі спалахи в зірок…

Нікому не зостається його подоба. Завдяки цьому усвідомленню, яке ще в Сан-Лоренцо сповнило його патетичною, але зрілою світовою скорботою, Котта прилучився нарешті до кола Назонових друзів, які захоплювалися поетом навіть у часи його падіння, а коли він зник, перечитували його заборонені книжки так уперто й самовіддано, що сотні рядків і віршів навік укарбовувалися в пам'ять.

Цього дня кіномеханік Кипарис покидав залізне місто так само, як Назон колись покидав Сан-Лоренцо та Рим — на очах у натовпу цікавих, скорившися долі, з відсутнім, промовистим виразом на обличчі, як людина, що знає: сюди вона вже ніколи не повернеться.