Крістоф Рансмайр - Останній світ

І коли на Егіні завмер стогін останніх людей, полчища мурашок покинули свого дуба й потекли, немовби вода в зливу, стовбуром униз, розгалужуючись на тому кладовищі багатьма рукавами й захоплюючи всі порожні місця, відвойовуючи в мух, попри їхню чисельну перевагу, очні западини, роззявлені роти, черева, вуха й неглибокі западини, що позалишалися там, де були чумні бубони. Чимдалі тугішими потоками тяглися вони, збираючись у порожнинах, збиваючись у м'язи, очі, язики й серця, і зрештою утворювали собою — там, де колись були зотлілі частини тіла, — те, чого бракувало, утворювали руки й ноги, самі ставали руками й ногами, а насамкінець почали формувати й риси облич, надаючи їм того чи того виразу й міміки; потім зі своїх же приречених на відмирання ротиків вони стали випльовувати білий слиз, який на тих скульптурах із їхньої маси застигав у людську шкіру, і так робилися цілком новим видом на острові — народом, що зачався під знаком мурашок. Цей народ мовчки підводився, юрбами покидав схили Ороса й надалі пересувався також тільки юрбами; він був слухняний, ніколи не мав запитань і вирушав за своїми новими володарями, що були того самого походження, до нових звитяг і нових лихоліть, пускався, не ремствуючи, альпійськими льодовиками, морями й пустелями, йшов у війни, загарбницькі походи й навіть у вогонь; це був невибагливий, міцний народ, що ставав армією трударів, коли треба було копати рови, розбирати кам'яні мури чи зводити мости; в дні боротьби він ставав військом, після поразки мирився з рабством, у часи перемоги діставав владу й, пройшовши крізь усі перевтілення, все ж таки не втрачав, на відміну від решти видів, здатності коритися.

Саме тим, чим для блага Егіни був отой мурашиний дуб, — сказав у букет мікрофонів на завершення своєї промови Овідій Назон, — буде для блага Риму тепер і в майбутньому ось ця наша споруда на болотах, стадіон «Сім притулків» — місцем перевтілення й відродження, кам'яним казаном, у якому із сотень тисяч переселених, знедолених і вірнопідданих громадян варитиметься народ, такий самий схильний до перевтілень і витривалий, як і отой новий вид на Егіні, і такий самий нездоланний.

Назон замовк, але нічого не сталося. На промовця не націлилась жодна гвинтівка, не піднявся жоден кийок венеційської гвардії; зброя і погляди двору залишались опущені. А вогняний візерунок в овалі стадіону горлав і плескав у долоні з таким самим захватом, як і після попередніх промов, — може, тому, що при імператорові було вільно тільки все схвалювати й підтримувати, а може, й через те, що поет згадав про міць і нездоланність… Та ось стадіон відгримів, і Назон спокійно відійшов до решти промовців — знов до статистів. Нічого не ставалося. Бо Август лежав у важких своїх, розкішних шатах під балдахіном і, похропуючи, спав, а худорлявий чоловічок, учитель гімнастики з Абруцців, пергаментним віялом, покропленим евкаліптовою олією, відганяв від нього мух.

Отож цієї ночі Назон разом з усіма промовцями дістав від імператора подяку — оздоблену сріблом збрую — і, згідно з церемонійними приписами, неквапно зійшов сходами на гареву доріжку. Там імператорський конюший узяв у нього та решти десятьох збрую, загнуздав одинадцять білих коней і передав їх промовцям, яким довелося сісти верхи. Сидячи незграбно в сідлах, одинадцятеро обдарованих самим імператором промовців у парадному блиску, брязкітливою вервечкою пройшли повз придворні личини та смолоскипи простолюду, погойдуючись, немов метрономи, що відбивають такт, і нарешті виїхали північною брамою стадіону в нічний Рим.

Може, колись, у хвилини мрій Назон саме так і уявляв свій тріумф: верхи в сідлі, на очах у всіх можновладців Рима, перед імператором, отак, ступа за ступою, під захоплені вигуки ста, ні — двохсот тисяч радісних людей… Може, куліси цієї святкової ночі й справді знаменували собою здійснення нестримних фантазій, в омріяні картини яких Овідій Назон — принаймні так йому здавалося — незворушно тепер уступив. Але вступати в омріяну картину й цієї ночі означало тільки одне: перетинати межу так, як ото дресирована тварина стрибає крізь охоплений полум'ям обруч і аж по другий бік вогняного кола помічає, що й там стоїть наглядач із гарапником. Одне слово, імператор хропів. Обличчя в придворних були білі, як крейда, погляди позастигали від люті. Простолюд горлав, аж надривався. Але цей захват був усього лиш приписом і не стосувався ні поета, ні решти промовців. Що ж, Назон був на коні. Одначе хто в ті хвилини спостерігав поета зблизька, той бачив побілілі кісточки на його кулаках, бачив, з яким зусиллям він тримається в сідлі, а після одного граційното, танцювального руку коня він, замість утішатися тріумфом, ледве не опинився на гаревій доріжці.