Крістоф Рансмайр - Останній світ

У цьому велетенському кам'яному казані, де в ніч відкриття двісті тисяч людей на команду цілого загону церемоніймейстерів піднесли над головами потрушені різнобарвним порохом запалені смолоскипи, утворивши вогненний орнамент, під грім військових духових оркестрів, що вишикувалися на гаревих доріжках у парадному каре, серед цієї небаченої краси, в якій населення Рима на очах в імператора обернулося в осяйний, розбурханий суцільний візерунок, почався Назонів шлях до жахливої самотності, його шлях на Чорне море. Бо на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої далечини, що поет не розгледів в Августовому образі, крім глибокої блідості, ні очей, ні обличчя… — отож після того байдужого кивка головою Назон ступив цієї ночі до цілого букета блискучих мікрофонів і одним цим кроком залишив позад себе всю Римську імперію; він не виголосив — забув виголосити! — неодмінного і найголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, навіть перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе і про своє щастя, підійшов, не зробивши найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки:

— Громадяни Рима!

Назон, як завжди, говорив тихо, але цього разу його високі й страшні слова, тисячократ підсилені гучномовцями, гриміли в оксамитово-чорній, усіяній вогнями та зорями чаші стадіону, пролітали над ложами, балюстрадами, парапетами й мурами, здіймалися далі кам'яними каскадами, нарешті вихоплювалися високо вгору, кудись у безмежжя, а тоді, спотворені металічними хвилями, ринули вниз. Під балдахінами двору вмить змовкло перешіптування, балачки, і запала тиша, яка на хвилину скувала всі рухи, навіть переморгування та похитування віял із павиного пір'я. Імператор і той сидів, одкинувшись назад під захистом своєї охорони й невидющими очима дивився на вогняний візерунок; здавалося, Август оглух, здавалося, він просто не розуміє, що Овідій Назон, ота невеличка, нахилена вперед постать отам удалині, щойно переступив через найперший закон імперії — відмовився скласти шану йому, самому Августові! Ба навіть більше. Назон, доти мовби сам скутий отим жахом, кінець кінцем підніс голос і почав проклинати страшну моровицю, чуму, яка шаленіла в Саронській затоці, на острові Егіна, розповів про посуху одного літа, коли, як перша ознака великого лиха, курними полями поповзли мільйони гадюк, а за ними потягся отруйний сморід, сказав про волів і коней, що просто в запрягу чи в плузі раптом падали й здихали і погоничі навіть не встигали їх випрягти; розповів про мешканців міст, у яких смерть виходила з тіла чорними жовнами…

Потім небо потемніло й пустився дощ; та це була тільки тепла, смердюча вода, що розносила чуму далі. Весь край облягла важка млявість і втома; сотні, тисячі людей раптово ставали жертвами мору, заточувалися й падали на землю поряд із худобою, вже вкритою роями мух; марно намагалися мешканці Егіни остудити на скелях свої гарячі тіла, марно припадали чолом до крижаних брил…

— Але годі було остудити цей жар, — казав Назон. — Від пропасниці нагрівалися навіть скелі, вся земля. Тепер із хатин вилізали смертельно хворі люди, як ті плазуни з тріщин та нір у землі, і щось белькотіли від спраги, й рачкували вслід за плазунами до джерел, річок та ставків, і лягали на мілководді й починали пити. Але марно. Чумну спрагу могла погамувати тільки смерть. Отож ті, що пили, помирали, і води річок та ставків тьмяніли.

А в кого ще лишалося хоч трохи сили, — розповідав Назон, — той із співчуття вбивав свого ближнього, а тоді накладав руки й на себе — вганяв собі в груди ножа, стромляв голову в зашморг, кидався сторчма з вапнякової скелі вниз або замість ліків ковтав наостанок товчений кришталь чи скло. Острів вимирав. Невдовзі вже не було де ховати мерців, не вистачало дерев у лісах, щоб спалювати трупи, не зосталося рук, які втримали б лопату чи смолоскипа. Над трупами людей та тварин клопоталися тільки мухи; від їхніх роїськ увесь острів аж гудів і переливався під хмарами в морі смарагдово-зеленим і синім мерехтінням.

На схилах гори Орос, — вів далі Назон, — простяглося не бачене доти кладовище. Там помирали ті, що втратили останню надію і від спекоти та смороду намагалися втекти з низин у гори. Більшість мерців лежали в затінку під дубом — єдиним деревом на всю околицю; тому дубові було стільки ж років, скільки найстарішим деревам на острові, і він стояв міцний, як фортеця. По наростах та тріщинах на його корі, по мохові та лишайниках мерехтливими потоками заворушилися полчища мурашок, незліченні комахи, від яких дерево аж почорніло й прибрало такого вигляду, наче складалося з мільйонів і мільйонів лискучих лусочок.