Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Людей довкола зовсім мало. Самі старенькі. Чи не з цієї причини старі так цінують узбережжя? Тому що, плаваючи, не маєш віку? Тому що знову повертається смиренність і прості радості дитинства? Тому що, коли будівлі й торгові заклади реєструють час, що минає, пісок і хвилі зостаються незайманими, вічними, невинними? Пляж зостається таємничим садом, над яким час не має влади.

Я купив креветок, з’їв їх навстоячки, вмочуючи в лоток із майонезом, і побрів собі далі.

Повернувшись близько шостої вечора на віллу «Цирцея», я був захмелілий від вітру і сонця, з геть замріяною головою.

Емма ван А. обернулася до мене, усміхнулась і, зауваживши мій стан радісного сп’яніння, змовницьки запитала:

— То як пізнання Остенде?

— Щось неймовірне.

— І куди ж ви дійшли?

— До порту. Чесно кажучи, я не зміг би зупинитися тут, не маючи змоги вийти в море.

— Он як! То ви залишились би в Остенде лише за умови кудись вирушити? Суто чоловіче міркування.

— Ви правильно розумієте. Чоловіки стають моряками, а жінки…

— … дружинами моряків. Потім удовами моряків.

— Чого ж можна чекати, коли все життя мешкаєш коло порту на краю землі?

Відчувши недоладність запитання, вона, не відповідаючи, з симпатією дивилася на мене, спонукаючи продовжувати. Тож я вів далі.

— Чекати відплиття?

Вона знизала плечима, відкидаючи це припущення.

— Повернення?

Її широкі сірі райдужні оболонки втупились у мене. Мені здалося, що там промайнула скарга, але голос твердо це заперечив.

— Можна згадувати, месьє, згадувати.

Її обличчя відвернулося до моря. Вона знову була такою зайнятою, немовби мене тут уже не було; вона вдивлялась у далину так, як я розглядаю чисту сторінку, і мріями рішуче туди линула.

Про що ж вона згадувала? Ніщо під цим дахом не свідчило про її минуле, все належало попереднім поколінням — книги, меблі й картини. У мене виникло враження, що вона, як та ворона, прийшла сюди з украденим скарбом і віддала його на зберігання, задовольнившись оновленням тканин на занавісках і стінах.

Піднявшись нагору, я запитав племінницю:

— Ґердо, ваша тітка сказала, що присвячує свої дні спогадам про минуле. Що ж такого вона собі пригадує?

— Не маю уявлення. Вона не працювала. Залишилася старою дівою.

— Справді?

— Це цілком певно. Ніхто не знав якогось чоловіка у бідолашної тітки Емми. Ніколи. Родині це відомо. Знаєш, тільки-но мова заходить про месьє чи весілля, вона стуляється, як черепашка.

— Розірвані заручини? Наречений, який загинув на війні? Невдача, яку вона назвала драмою і жаль за якою вона так культивує?

— Аби ж то. За часів, коли родина була значно більшою, дядьки й тітки намагалися підшукати їй підхожу партію. Так, так, цілком прийнятних наречених. Фіаско за фіаско, месьє, повіриш?

— Цікаво…

— Залишилася самотньою? Це то так! Я не змогла б… Я вийшла не за найгарнішого хлопця на узбережжі, але він, принаймні, в мене є, дав мені дітей. Таке існування, як у моєї тітки? Краще одразу ж покінчити з собою.

— Проте вона не виглядає нещасною.

— Треба віддати їй належне; вона не скаржиться. Навіть тепер, коли сили її полишають, а збереження розтанули, як сніг, вона не скаржиться. Ні, вона обертається до вікна, усміхається і мріє. По суті, вона нічого не пережила, зате намріялась…

Ґерда мала рацію. Емма жила деінде, не серед нас. Чи в цій манері тримати голову — перехняблене обличчя на тоненькій шийці — не було чогось нахиленого, що створювало враження, ніби ці мрії виявилися надто важкими?

Після цієї розмови я про себе почав називати її мрійницею…, мрійницею з Остенде.

Наступного дня вона почула, як я спускався, і рушила мені назустріч, котячи свій візок.

— Чи не погодитеся випити зі мною кави?

— Залюбки!

— Ґердо! Принеси нам два горнятка, будь ласка.

І прошепотіла, для мене:

— Її кава, як вода після полоскання шкарпеток, така неміцна, що й немовля не знервує.

Ґерда гордо принесла нам два паруючі горнятка, немовби наше бажання погомоніти при цьому пійлі робило честь її кулінарним здібностям.

— Мадам ван А., мене взяло за живе те, про що ви змусили мене думати в перший вечір.

— Що саме?

— Я швидко оговтуюся після того, що погнало мене з Парижа: тож я небагато втратив, покінчивши з тим зв’язком. Пригадуєте, ви стверджували, що отямитися можна лише від того, що було неважливим; натомість від свого головного кохання оговтатися не можна.

— Колись я бачила, як блискавка вдарила в дерево. І відчула себе дуже близькою до нього. Буває момент, коли ти гориш, коли себе спалюєш, відчувати таку напругу просто нестерпно. Потім залишається лише попіл.