Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Наступного дня приїхали обидві доньки з зятями та син із невісткою, і тепер ситуація її трохи обтяжувала. Спостерігаючи горе своїх коханих дітей, вона відчула справжній жаль, не каяття, що вбила Ґаба, а сором від того, що завдала їм болю. Так шкода, що він був іще й їхнім батьком! Яка вона дурна, що не зачала їх із іншим, аби їм не треба було оплакувати цього… Що ж, запізно. Вона заховалась у своєрідне розгублене мовчання.

Але була і практична користь їхньої присутності: вони поїхали впізнати труп до моргу, щоб звільнити від цього свою матір. Вона це оцінила.

Вони також намагалися перехопити статті у місцевій пресі, в яких розповідалося про трагічне падіння, бо не уявляли, що заголовки «Випадкова смерть туриста» чи «Жертва власної необережності» Ґабріелу радують, адже вони чорним по білому підтверджували її невинність.

Втім, одна деталь їй таки не сподобалася: після повернення з інституту судової медицини її старша донька з почервонілими від плачу очима прошепотіла на вухо матері: «Знаєш, навіть померши, тато дуже гарний». У що воно втручається, те дівчисько? Врода Ґаба стосується лише Ґабріели! Тільки Ґабріели! Хіба вона не досить настраждалася через це?

Після слів доньки Ґабріела закрилася до кінця похорон.

Після повернення додому до Санліса сусіди і друзі заходили, щоби висловити своє співчуття. Якщо перших вона зустрічала з приємністю, то досить скоро її почало дратувати те, що доводиться переповідати те саме й чути, як відлуння, однакові банальності. Її сумне, покірне долі обличчя приховувало нуртуючий гнів: навіщо позбуватися чоловіка, а потім постійно про нього говорити! Тим паче, що їй так кортіло побігти на четвертий поверх, розбити стіну, понишпорити в його тайнику і відкрити те, що її мучило. Нехай же її швидше залишать саму!

Їхній приватний будинок, розміщений поблизу фортечного муру, нагадував зáмки, що їх малюють у книгах казок. Безладні зарості виткої троянди ховали численні вежі, зубці на стінах, бійниці, різьблені балкони, декоративні розетки, прольоти сходів, гостроверхі готичні вікна з кольоровими шибками. Набувши досвіду, Ґабріела, спираючись лише на вигуки відвідувачів, могла визначити рівень їхнього безкультур’я, поділивши їх на чотири категорії — від варвара до зануди. Варвар ворожим оком оглядав стіни та бурчав: «Тут усе старе». Варвар, який вважав себе освіченим, шепотів: «Це Середньовіччя, так?»; нарешті, варвар справді освічений розпізнавав ілюзію: «Середньовічний стиль, збудовано в XIX столітті?»; насамкінець, ішов зануда, який з криком «Це Вйолле-ле-Дюк!» зануджував усіх коментарями про кожен елемент, що його знаменитий архітектор зі своєю майстернею змогли спотворити, відтворити чи вигадати.

Така будівля не була чимось особливим для Санліса, села в Уазі, на північ від Парижа, яке згромадило чимало історичних споруд на своїй вершині. Поруч із кам’яницями доби Жанни д’Арк чи будівлями, спорудженими у XVII–XVIII століттях, дім Ґабріели виглядав навіть не дуже елеґантним, адже був не таким давнім — півтора століття — і навіть сумнівним щодо смаку. Їхнє подружжя жило там відтоді, як вона успадкувала його від батька. Ґабріелу тішило те, що ці стіни викривали її як «новобагатька» — її, яка не вважала себе ні багатою, ні новою.

На четвертому рівні цієї будівлі, яка зачарувала б Александра Дюма чи Вальтера Скотта, одна кімната належала Ґабу. Після одруження було домовлено, що для того, аби навіть оселившись у неї, він почувався, як у себе вдома, він став абсолютним господарем цієї частини дому, на яку Ґабріела не претендувала; їй було дозволено туди заходити, якщо він там затримувався, інакше права доступу до неї вона не мала.

Це місце не мало нічого надзвичайного — книги, люльки, карти, мапи світу; і забезпечувало мінімальний комфорт — шкіряні продавлені фотелі; але в товстій стіні був отвір, перекритий вертикальною драбиною. Ґаб зробив його двадцять років тому, вийнявши цеглу. Додавши туди якийсь предмет, він знову замуровував і тинькував поверхню, щоби приховати схованку від стороннього ока. Через усі ці запобіжні заходи Ґабріела знала, що ніяк не зможе проявити нескромність, не залишивши слідів. Спершу з любові, потім зі страху вона завжди поважала таємницю Ґаба. Він частенько розважався, жартуючи з цього приводу і випробовуючи її стійкість…

Тепер ніщо не заважало їй зруйнувати перегороду.

Перші три дні вона вважала непристойним хапатися за молоток чи лом; а з огляду на приплив відвідувачів у неї не стало би на це часу. На четвертий день, зауваживши, що ні телефон, ні вхідний дзвінок не дзеленчать, вона пообіцяла собі вдовольнити свою цікавість після відвідин свого антикварного магазину, за якихсь три сотні метрів від дому.