Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Чи Ґійом привернувся до котроїсь із них?

— Ні. Бачите, чоловіки не дуже вимогливі щодо розмови, яку мають вести до того, як дістануться ліжка, бо готові заслужити собі компенсацію; проте після ліжка освічений чоловік, та ще й зі смаком, стає вимогливим, чи не так?

Я опустив голову, ця невідпорна істина заткнула мені рот.

Вона погладила коліна руками, розгладжуючи складки на спідниці.

— Період коханок, хоч і стомливий, був досить трепетним, бо дав мені змогу стати ще й експертом у мистецтві розриву. А як інакше! Я йому казала, які слова слід вибирати, коли він їх кидав. Напридумувала фрази, що мали змусити їх заніміти, з роззявленим ротом. Розрив мав бути чітким, без ускладнень, без сліду, безповоротним, але без самогубства.

— І як?

— У нас це виходило.

Я здогадувався, що тепер ми підійшли до найменш чіткого періоду цієї історії, того, що позначив його завершення. Емма ван А. відчувала це також.

— Склянку порто?

— Охоче.

Це заняття дало нам змогу перевести подих, перш ніж приступити до подальшої оповіді. Вона смакувала підігріте вино, ніяк не кваплячись переповідати кінець, ошелешена тим, що так хутко до нього дійшла.

І раптом обернулася до мене з серйозним виразом обличчя.

— Утім, я усвідомлювала, що ми не зможемо більше відступати. Доти ми зволікали з остаточним виходом, обходили перепони, але настав час, коли він мав одружитись і завести дітей. Я воліла радше відштовхнути його сама, ніж чекати, доки він сам відійде. Гордість… Я боялася тієї миті, миті, коли стану йому вже не коханою, а матір’ю. Так, матір’ю… Бо хто ж, як не матір, підштовхує чоловіка до дружини й дітей, тоді як сама вона воліла би тримати його для себе?

Очі її зволожились. Навіть по багатьох десятиліттях її охопило те саме вагання.

— Ні, я не була готова стати Ґійому матір’ю!.. Я ні секунди нею не була — я так пристрасно його кохала. Тож вирішила діяти «немовби».

Вона ковтнула слину. Розповідати про це їй було так само тяжко, як і здійснити.

— Якось уранці я повідомила, що маю залишити його там, де знайшла кілька років тому — в дюнах. Він одразу все зрозумів. І почав відмовлятися, благаючи зачекати ще трохи. Він плакав, катаючись по землі. Я стійко трималася. Ми дісталися того місця, де він переді мною постав, простелили на піску пледи і там, попри смутну дощову погоду, востаннє кохались. І вперше не вдаючись до альбому насолод. Не можна сказати, чи це було приємно: це було сильно, несамовито, без будь-якого чару. Потім я подала йому напій, до якого додала снодійне.

Дивлячись на його оголене сонне тіло, таке ж скульптурне, як і в перший день, я зібрала його одяг, який разом із пледами вклала до свого кошику; потім дістала поцуплений у нього диктофон.

Стоячи поруч із його довгими, тремтячими від холоду ногами, перебігаючи поглядом по його пружних сідницях, засмаглій спині, розкиданому по плечах волоссю і стрункій шиї, я записала своє прощальне послання: «Ґійоме, твоїх коханок завжди вибирала я, свою дружину ти маєш обрати сам. Я хочу залишити тобі право самому вирішити, наскільки тобі мені бракуватиме. Або ти так страждатимеш від нашого розлучення, що візьмеш мою протилежність, щоби стерти найменший мій слід. Або ж захочеш впровадити мене в основу свого майбуття і вибереш ту, яка буде схожою на мене. Я не знаю, що там буде, коханий мій, знаю лишень, що мені це не сподобається, але так потрібно. Благаю тебе: в жодному разі нам не треба більше бачитися. Вважай, що Остенде розміщене на краю світу і воно недоступне… не муч мене такою надією. Я більше ніколи не відчиню тобі дверей, я повішу слухавку, якщо ти зателефонуєш, я розірву листи, що ти мені надішлеш. Нам доведеться страждати так, як ми палали, жахливо, незмірно. Я нічого не збережу від тебе. Сьогодні ввечері я все знищу. Та це неважливо, ніхто не зможе відібрати в мене мої спогади. Я тебе кохаю, і розлука нічого не змінить. Моє життя виправдано завдяки тобі. Прощавай».

І бігом пішла відтіля. Прийшовши додому, я попередила його ад’ютанта, щоби до настання ночі він забрав його з узбережжя, а тоді кинула всі наші листи і світлини у вогонь.

Вона помовчала й повела далі:

— Ні, обманюю. У вирішальний момент я втрималась і не знищила його рукавички. Розумієте, в нього такі руки…

Її постарілі занімілі пальці пестили відсутню руку…

— Наступного дня я послала одну рукавичку йому, іншу поклала в шухляду. Рукавичка — наче спогад. Рукавичка зберігає форму тіла так, як спогад береже форму реальності; рукавичка так само далека від тіла, як спогад від часу, що проминув. Рукавичка — це ностальгійна матерія…