Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Що ж тоді зі мною трапилось, як гадаєте?

— Не знаю. Імпровізую: сьогодні вранці ви народились і вийшли з хвиль.

— Або ж?

— Вас везли серед вантажу рабів, що плив до Американського материка: а коли на судно напали пірати, його потопили на рейді Остенде, але ви дивовижним чином зуміли позбутися кайданів і допливли до берега.

— І через що я потрапив у рабство?

— Через жахливе непорозуміння. Через судову помилку.

— Я бачу, що ви таки на моєму боці.

— Цілковито.

Розвеселившись, він указав на тисячі книг довкола нас.

— Читаєте?

— Авжеж, кілька років тому я вивчила алфавіт і відтоді вміло ним користуюсь.

— Алфавіт не міг дати вам такої уяви…

— Мені стільки докоряли за мою уяву. Так, наче це вада. А ви як її оцінюєте?

— У вас — обожнюю, — прошепотів він з усмішкою, що мене збентежила.

На цей раз я промовчала. Уява мене полишала, поступившись місцем тривозі. Що я оце виробляю, залишившись у порожньому домі одна з незнайомцем, якого зустріла голим у кущах? У площині логіки я мала би боятися. У глибині душі мене не покидало відчуття, що я наражаюся на небезпеку.

Я спробувала додати трохи раціональності.

— Скільки часу ви виглядали когось, заховавшись у дюнах?

— Чимало годин. Я вже сполошив двох жінок, які гуляли перед вами. Вони втекли ще до того, як я зміг бодай щось пояснити. Я їх дуже налякав.

— Напевно, радше ваш вигляд?

— Звісно, мій вигляд. Але я не міг знайти нічого простішого.

Ми щиро розсміялись.

— У цьому винен я сам, — провадив він далі. — Кілька тижнів тому я оселився недалеко звідси з моєю родиною, і сьогодні вранці відчув потребу піти поплавати. Авто я залишив за дюнами, у непримітному місці, і оскільки там нікого, геть нікогісінько не було, поклав одяг під камінь і довго плавав. Коли я вийшов із моря, то не знайшов ні каменя, ні одягу, ні авта.

— Вони полетіли? їЇ украли?

— Я не певен, що після плавання вийшов у тому самому місці, бо розпізнавав предмети лише загалом. Що може бути схожим на пісок більше, ніж сам пісок?

— А скеля більше, ніж скеля.

— Атож! Саме через це, між іншим, я не просив вас пошукати моє авто за дюнами, бо не знав, де воно.

— Ви такий легковажний?

— Потяг поплавати в морі оголеним був такий непереборний. Це був поклик простору.

— Розумію.

Це була правда: я його розуміла. Здогадувалася, що він, як і я, самітник, бо переживав такі самі інтенсивні відчуття екзальтації серед природи. Втім, одразу ж промайнув сумнів.

— Чи ви збиралися повернутись?

— Заходячи в море, так. Коли плив — ні. Мені не хотілося, щоби цьому настав край.

Він уважно на мене глянув і повільно додав:

— Я не самогубець, якщо в цьому полягає суть вашого запитання.

— Полягала.

— Я фліртую з небезпекою, я вібрую, коли моє життя під загрозою, колись я, поза сумнівом, учиню щось остаточно небезпечне, але вмирати жодного бажання не маю.

— Радше бажання жити?

— Саме так.

— І кудись утекти…

Діткнутий моїм зауваженням, він підняв плед трохи вище, наче намірявся захиститись від моєї проникливості, що ставила його в незручне становище.

— Хто ви? — запитав він.

— А ви як гадаєте?

— Моя рятівниця, — прошепотів він з усмішкою.

— А ще? Ну ж бо, погляньмо, чи у вас також є уява.

— О, боюсь, що мені підвладний лише алфавіт, але не уява.

— Хіба так важливо, хто ми такі? Ви, власне, є чудовою живою статуєю, яку я підібрала на пляжі, тепер розморожую, а потім одягну, щоби незабаром повернути дружині.

Він нахмурився.

— Чому ви говорите про дружину? Я неодружений.

— Даруйте, але ви щойно згадували про…

— Про родину. Я перебуваю тут із родиною. Батьками, дядьками, кузенами.

Яка ідіотка! Я кинула йому, що він неймовірний, тільки тому, що вважала його одруженим, і ось тепер настала моя черга ніяковіти, немовби наразі безсоромною була я, поставши перед ним оголеною. Він розглядав мене, схиливши голову набік.

— А ви… Ваш чоловік не вдома?

— Ні. Зараз ні.

Він очікував на більш розгорнуту відповідь. Аби мати час подумати, я кинулася підживити вогонь… Я була збентежена тим, наскільки цей чоловік мені подобався. Мені не хотілось, аби він якомога швидше зник. Водночас не могла зважитись і зізнатися, що живу в цьому домі одна… А якщо він цим скористається… А, власне, для чого? Щоб мене спокусити — я була не проти. Щоб мене обікрасти? З огляду на його вбрання, він виглядав радше тим, кого обікрали, а не злодієм. Аби брутально до мене поставитись? Він не був грубіяном, ні, малоймовірно.