Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

— Залиште мене. Будь ласка!

Він упізнав той лист. І той почерк.

Щось у ньому надломилося.

Жінка з темними кучерями поштовхом відчиняє двері купе, довго озирається назовні, а потім повертає до нього очі, повні сліз. Їде через Прованс, Париж і вулицю Монтаньяр, потім заходить у його квартиру. Приймає душ, ходить оголена по кімнаті. Її вуста наближаються до його в сутінках.

Мокра від води шкіра, мокрі від води губи забирають його дихання, випивають його рот.

П’ють і п’ють.

Місячне світло на її маленькому, м’якому животі. Дві танцюючі тіні посеред червоної віконної рами. Вона вкривається його тілом.

— спить на дивані в Лавандовій кімнаті, так вона назвала заборонену кімнату, закутана у свою ковдру з клаптиків у прованському стилі, яку пошила за час заручин.

Перед тим, як — вийшла заміж за свого виноградаря , і перед тим, як…

Вона покинула мене.

А потім знову.

— давала ім’я кожній кімнаті, де вони зустрічалися впродовж тих коротких п’яти років: Сонячна, Медова, Садова. Вони були цілим світом для нього, її таємного коханця, її другого чоловіка. Його кімнату вона назвала Лавандовою. Це був її захисток далеко від дому.

Востаннє, коли вона спала там, була спекотна серпнева ніч 1992 року.

Вони разом купалися, були мокрі й нагі.

Вона пестила його прохолодною від води рукою, потім сковзнула на нього зверху, взяла його долоні у свої й притиснула їх до вкритого простирадлом дивана. Він не міг поворухнутися, а вона дивилась на нього божевільними очима й шепотіла:

— Я хочу, щоб ти помер раніше за мене. Пообіцяй мені.

Вона прийняла його нестримніше, ніж завше, стогнучи: «Обіцяй, пообіцяй мені!»

І він пообіцяв.

Пізніше, коли він уже не бачив у темряві її очей, запитав чому.

— Я не хочу, щоб ти один-однісінький ішов від стоянки до моєї могили. Я не хочу, щоб ти мене оплакував. Краще я покину тебе назавжди.

— Чому я ніколи не говорив, що люблю тебе? — шепотів книгар до себе. — Чому, Манон? Манон!

Він ніколи не зізнавався у своїх почуттях. Щоб не бентежити її. Щоб не відчувати, як її пальці торкаються його уст, і вона шепоче: «Ш-ш-ш».

Тоді ввижалося, що він міг би бути камінцем у мозаїці її життя. Чудовим, яскравим, але лише камінцем, а не всією картиною. І він готовий був на це заради неї.

Манон. Повна життя, не витончена, не ідеальна дівчина з Провансу, що говорила словами, які, здавалося, він міг ухопити руками. Вона ніколи нічого не планувала, цілковито віддавалась саме теперішньому моменту буття. Починаючи обідати, вона не говорила про десерт, засинаючи — про наступний ранок, прощаючись — про нову зустріч. Вона завжди жила зараз.

Та серпнева ніч, 7216 ночей тому, була останньою, коли йому добре спалось. А як прокинувся, Манон уже не було.

Він і не помітив, коли це почалося. Знову й знову згадував їхні зустрічі, передивлявся в пам’яті жести, погляди, слова Манон та не міг вловити жодного знаку про те, що вона збирається піти.

І не повернеться.

Натомість, за кілька тижнів, її лист.

Цей лист.

Він залишив його на столі й дві ночі не чіпав. Дивився на нього, коли їв, пив, курив. І коли плакав.

Сльози одна за одною котилися по його щоках, падали на стіл і конверт.

Він так і не відкрив того листа.

Тоді він дуже втомився від того, що плакав, що більше не міг спати без неї в ліжку, яке раптом стало занадто велике і порожнє, надміру холодне. Неймовірно змучився від того, що йому не вистачало її.

Сердито й розпачливо він вкинув лист у шухляду кухонного столу, так і не відкривши. На додачу до штопора, який вона «позичила» в якомусь барі Менерба й завезла аж у Париж.

Вони повернулися з Камарга з сяючими, аж наче скляними від південного сонця очима. Зупинилися в Любероні, у якомусь готелі, що притулився до скелястого схилу, де ванна була на півдорозі вниз по сходах, а на сніданок подавали лавандовий мед. Манон хотіла показати йому все про себе — звідки вона, дух якої провінції в неї в крові. Вона навіть хотіла познайомити його з Люком, своїм чоловіком, котрий на своєму великому тракторі їздив уздовж виноградників у долині під Боньйо. Люк Бассет, виноградар і винороб.

Вона ніби хотіла, щоб вони втрьох подружились і ділилися мріями та любов’ю.

Месьє Одинак відмовився. І вони залишилися в Медовій кімнаті.

Здавалося, що сила витікає з його рук, що він може лише стояти тут, у темряві, за дверима.

Месьє Одинакові не вистачало тіла Манон. Її руки на сідницях під час сну. Її дихання. Дитячого пхикання, коли він зарано будив Манон вранці — завжди надто рано, хоч би як пізно вже було.