Світлана Талан - Повернутися дощем

Левко ліг на диван і заплющив очі. Він незчувся, як задрімав під монотонне бубоніння ввімкненого телевізора, а коли відкрив очі, надворі було вже темно. На електронному годиннику світилися червоні цифри: двадцять третя година. Хлопець пішов на кухню. Каструлі стояли на місці. Для певності він зазирнув під кришку — ні, страви ніхто не чіпав. Левко зателефонував батьку, але з ним не було зв’язку. Він спробував зв’язатися з Настею, але до неї також не зміг додзвонитися. Левко зиркнув на мобільник — антенки на місці, тож у місті зв’язок є. Може, вони вирішили затриматися? То чому ж батько не повідомив? На нього це не схоже. До того, що зв’язок час від часу зникав, Левко вже звик, тож вирішив почекати до ранку. Він ще довго сидів за комп’ютером, переписувався з Юлею. Дівчина написала, що вже скучила за ним, але Левко заспокоїв її тим, що за кілька днів вони зустрінуться в Києві і будуть разом щодня. Хлопець ліг спати о першій годині ночі, але прокинувся рано. Годинник показував шосту ранку, і Левко одразу схопив мобільник. Він набирав номери по черзі: батько, тітка Настя, знову батько — марно. О десятій годині Левко взяв гаманець і поїхав у село, де жила мати тітки Насті. «Якщо вони спокійно висипляються, а я тут хвилююся за них, посварюся», — думав він, трясучись у незручній маршрутці.

Їх не було вдома. Лише Барсик вибіг назустріч, піднявши довгого хвоста, і жалібно занявчав.

— Нема нікого, — сказала сусідка.

— Ви не бачили, чи приїжджала тітка Настя з батьком вчора?

— Ні, нікого не було, — запевнила сусідка, — я була весь день вдома.

Левкові не залишалося нічого, як повернутися в місто. Додому він не пішов, а поїхав до тітки Валентини в кав’ярню.

У «Затишку» Валентина й Ольга якраз пакували ліки для бійців у зоні АТО. З відвідувачів були лише двоє хлопців, які сиділи за крайнім столиком і стиха розмовляли. Жінки Левкові щиро зраділи.

— Левко, як добре що ти зайшов! — Валентина обійняла хлопця. — Ти нам потрібен!

— Щось трапилося? — спитав він, привітавшись.

— Скупили майже все, що нам замовляли наші солдатики, — сказала Валентина. — Уже закінчуємо пакування.

— І чим я можу допомогти?

— Треба все це негайно відправляти, а Вадимові не можемо додзвонитися, — пояснила Ольга. — І Насті, до речі, також. Вони вдома?

— Приїхали! — сказав Левко і сів на стілець. — Сам хочу знати де вони.

З’ясувалося, що ніхто не знає, де Вадим і Настя. Левко не на жарт стривожився. Бувало всяке: волонтери і під обстріли потрапляли, і викрадали їх ополченці, і знаходили їх вбитими, і напорювалися на міни, і полон не був винятком. Левко сказав, що навіть із затримкою на добу-дві Вадим і Настя вже мусили повернутися. За час відсутності вони нікому не дзвонили, тому про них нічого невідомо.

— Тільки без паніки! — командним тоном сказала Валентина. — Якщо такі справи, то доведеться декого потурбувати.

Жінка кинула погляд на відвідувачів кав’ярні і пішла у свій кабінет. Вона вперше бачила цих юнаків, тож не була впевнена, чи можна при них говорити. «Краще перестрахуватися», — подумала Валентина і щільно зачинила за собою двері.

Вона зробила кілька дзвінків і з’ясувала, що Вадим та Настя затрималися в Старобільську, бо машина потребувала ремонту, потім вони забрали на пошті посилки для бійців і поїхали до айдарівців, але до місця призначення так і не дісталися. Командир Дід сказав, що й досі чекає на них, спробував зв’язатися з волонтерами, але не зміг. З отриманої інформації Валентина зробила висновок, що з друзями трапилось лихо. За три доби їх відсутності можна було вже кілька разів об’їхати всю Луганщину і повернутися додому. Що тоді? Міна під колесами, викрадення чи полон?

Валентина покликала до кабінету Левка та Ольгу, розповіла все, про що дізналася. Жінка бачила, як стривожився і занервував хлопець.

— Синку, заспокойся, — мовила вона, обійнявши хлопця. — Треба діяти.

— Що робити? — розгублено спитав він.

— Минуло три доби від часу зникнення, тому візьми вдома фотографії та напиши заяву в міліцію. У тебе є фото Насті?

— Знайду на Фейсбуці.

— Ось і добре! Не гай часу, йди. Головне, не падай духом і все буде добре, — Валентина поплескала хлопця по плечах.

— Левко, а ти продовжиш навчання? — спитала Ольга.

— Збирався, — зітхнув хлопець, — тепер не знаю, що робити.

— І не думай кидати! — категорично заявила Валентина. — Якщо ти будеш сидіти вдома і чекати — нічого не зміниться. Нехай міліція робить свою справу, а ми теж шукатимемо. Людина не голка, знайдеться!