Світлана Талан - Повернутися дощем

— Їсти хочеться аж сил нема, — сказав Марк. — Злий, у тебе була пачка печива. Ще залишилось чи вже все приговорив?

— Є трохи.

— Мона взяти?

Бліндаж вибухнув дружним реготом. Разом з усіма сміявся і Марк.

— А йдіть ви до біса! — махнув рукою. — То мона печиво взяти?

Олексій Григорович прийняв для себе рішення влаштувати Уляні ще випробування. Сказати, що дівчина йому сподобалась, — не сказати нічого. Йому імпонували її мовчазність і настирність. Такі завжди добиваються свого, незважаючи на перепони. Постав перед ними бетонну стіну — знайдуть спосіб її пробити. У житті, як правило, досягають висот, хоча і нелегко. Учора він навмисне відіслав її до «бобрів», впевнений, що дівчина не знає хто вони. Так і було. Командир чекав, як вона викрутиться і взнає значення цього слова, яке народилося серед військових. Уляна не дала взнаки, що не зрозуміла, не засипала звичайними дівчачими питаннями «куди-чому», огледілася і підійшла до хлопців.

— Вибачте, — сказала, — не підкажете, де бліндаж «бобрів»?

Бійці охоче показали на бліндаж, над яким виднівся прапор з червоним хрестом. Дівчина подякувала і спокійно пішла, а Олексію Григоровичу стало навіть шкода її. Звідки могла знати ця дитина, що так прозвали медиків за схожість старих машин «швидких» на бобрів?

Настав час перевірити дівчину на влучність. Олексій Григорович звик приймати рішення блискавично, хоча й робив повний аналіз, щоб не припуститися помилок, а тут завагався. З одного боку, дуже кортіло зробити з Уляни гідну собі заміну, влучного стрільця, бо дівчина й справді мала неабияку витримку й силу волі, що вкрай необхідно для снайпера. З іншого — розумів, що над ними висить чорна хмара, яка ось-ось загримить і впаде шквальним дощем. Ситуація на фронті складна — це відчувалося щодня. Незабаром буде жарко і не один захисник стече кров’ю, обіймаючи рідну землю. Він не хотів серед них бачити тіло цієї тендітної дівчини. Два протилежних почуття боролися в ньому навіть тоді, коли вів Уляну на полігон. Олексій Григорович не знав, як вчинити, тому спитав, як дівчина провела ніч на новому місці.

— Дякую. Добре.

І вся розмова! Ані нарікань на те, що нема матраців і дівчата сплять на дошках, покритих тим, що потрапило під руку і трохи м’якше від деревини, що нема душу і доводиться митися в мисці по черзі, а про забезпечення повноцінним харчуванням нема й мови.

— Що знаєш про гвинтівку СГД? — порушив мовчання.

— Снайперська гвинтівка Драгунова має прицільну дальність тисяча триста метрів з оптичним прицілом та тисяча двісті метрів з відкритим. У магазині десять патронів, і дальність прямого пострілу по ростовій фігурі шістсот сорок метрів, — розповідала дівчина так, ніби не він її навчає, а вона дає уроки. — Ударний механізм — курковий, спусковий дозволяє лише одиночний вогонь. Для зручності прицілювання на прикладі є регульована «щока»…

— Досить, — зупинив її командир. — На нашому полігоні нема споглядальних вишок та прапорців, добре, що хоч мішені є. Ти знаєш, що снайпер мусить бути гарним математиком, щоб обчислити дальність?

— Так, у мене з цим добре.

— Що таке деривація?

— Правильний розрахунок. При ідеальній погоді для стрільби на шістсот метрів куля відхиляється від наміченої цілі праворуч на двадцять вісім сантиметрів.

— Звідки знаєш?

— Просто знаю.

— Яка сьогодні погода для стрільби?

— Ідеальна.

Стримані однозначні відповіді. Теорію дівчина склала. Тепер практика — вона важливіша. Олексій Григорович зупинився на рівнині, попереду маячили фігурки з мішенями. Він дав дівчині добре пристріляну гвинтівку.

— Вітру нема, тобі пощастило. Сім на сім сантиметрів — твоя ціль. Дальність — сто метрів. Тобі всі козирі в руки!

Дівчина лягла на землю, зручно вмостилася, подивилася в приціл.

— Віддача сильна, — попередив він її.

— Так.

— У тебе три патрони.

— Добре.

Уляна стріляти не поспішала. Дочекалася, поки дихання стане рівним, вгамувала хвилювання, довго цілилася, і лише тоді з невеликими проміжками тишу розірвали три постріли. Командир сам пішов до мішеней. Гадав, що не втримається дівча, побіжить за ним, щоб теж подивитися. Ні, залишилася на місці і терпляче чекала.

— Вітаю! Ти впоралася із завданням! — не стримуючи радості, сказав Олексій Григорович. — Усі три — в ціль!

— Дякую, — сказала сухо, ніби й не вона влучила.

— Тепер на триста метрів.

Уляна знову лягла на землю, знайшла на прицілі цифру три і ще довше готувалася до пострілів. Від мішеней командир повернувся із сяючим обличчям.