Світлана Талан - Повернутися дощем

— Я готова до цього.

— Напевно, надивилася бойовиків, де так просто і легко вбивають людей?

— Не люблю бойовиків.

— Якщо тобі хтось розповів, що до смертей звикають, то не вір їм.

Уля мовчала. Вона розуміла, що проходить випробування, і найбільше боялася, що не складе його і її відправлять додому. Як довести командирові, що вона зробила свій вибір свідомо, морально підготувавшись? Так, буде важко, але вона впевнена, що зможе все витримати.

— Дитинко, щоб убивати — потрібно ненавидіти, щоб ненавидіти — потрібно вміти любити, — сказав задумливо командир, поринувши у свої думки.

— Я ненавиджу ворога, але люблю свою країну, свою землю, тому я свідомо зробила свій вибір, — сказала дівчина і почервоніла, ніби засоромившись своєї балакучості.

— Звідки тобі знати, що таке ненависть? — стомлено спитав чоловік.

— Я бачила, як по моїй землі топталися чужинці, як убивали невинних жителів і патріотів, а ще більше зненавиділа їх, коли сєпаратист мене зґвалтував, — сказала Уля, і очі її стали вологими. — А що таке любов, я також знаю, — знайшла в собі сили, посміхнулася кутиком вуст. — Якщо ви мене не візьмете, я все одно піду воювати, в іншому місці.

— Та-а-ак, — протягнув чоловік, — бачу, хапнула ти лиха. Уляно, скажи мені коротко й відверто, чому ти хочеш воювати? Тобі б дітей народжувати, спокійно жити.

— Щоб спокійно жити, треба захистити свою країну від ворога. Я хочу народжувати дітей у вільній країні. А хочу воювати, щоб мої діти не знали, що таке війна, — спокійно, але твердо мовила дівчина.

— Кажеш, захистити свою країну?

Олексій Григорович випростав спину, зіперся на стіну.

— Саме так.

— Якби сказала «вмерти за рідну країну», одразу б дав тобі відкоша. А зараз іди в бліндаж до «бобрів». До завтра подумаю, що мені з тобою робити.

— Дякую!

Уля підвелася, ледь посміхнулася. «Настирна яка! — розмірковував командир. — Неговірка, розумна, витримана. Не знає, кого тут називають „бобрами“, і не спитала. Пішла із таким задоволеним обличчям, ніби їй коробку цукерок подарували. Тямуща дівчина, з неї можна зробити справжнього снайпера. А чи варто?»

Настя чекала Вадима у його квартирі. Вона висунула шухляду і дістала шкатулку. Повільно підійшла до дивана, зручно на ньому вмостилася, підібгавши ноги та підсунувши під бік подушечку, і лише тоді відчинила шкатулку. Дві обручки, різні за розміром, зблиснули, піймавши промінчик сонця, і обличчя жінки запроменилося неприхованою радістю. Серце Насті затріпотіло, коли вона повертала шкатулку так, щоб сонце вигравало на білому золоті, й душа співала, коли вона уявила, як ці гладенькі обручки опиняться на їхніх з Вадимом пальцях. Це буде вже скоро, як тільки вона отримає свідоцтво про розірвання шлюбу. Її зовсім не бентежило те, що це буде її другий шлюб — була впевнена у своєму рішенні. Їх кохання, як добре витримане вино, солодке і терпке, щемливе і щире, палке і перевірене часом. Жодного сумніву не викликала їхня клятва бути разом до останку. То були не просто слова, викликані любовною пристрастю, їх промовляла сама душа, обдумано і виважено. Так, тепер вони завжди будуть разом. Від такої думки тепліло на душі і всі життєві негаразди здавалися не такими вже й нездоланними. Головне — не залишатися з ними на самоті, розділити з коханим свої сумніви і тривоги, йти з Вадимом крізь них, як крізь хащі, тримаючись за руки. Звісно, самі обручки не можуть скріпити почуття, але їй, як жінці, було невимовно приємно отримати такий подарунок від коханого чоловіка того незабутнього вечора в батьківській хаті.

Настя почула, як у вхідних дверях клацнув замок, і швидко сховала шкатулку.

— Ти повернувся! — Настя зустріла Вадима в коридорі, пригорнулася. — Дякувати Богу! Я так хвилювалася!

— Чому? Я ж казав тобі, що все буде добре. Казав чи ні?

Вадим повернув до себе її обличчя, зазирнув в очі, не стримався й ніжно торкнувся повік губами.

— Казав, — Настя ствердно кивнула. — Але вже не один волонтер загинув, то як можу бути спокійною? Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться.

— Усе буде добре, — Вадим притиснув жінку до себе. — Я їздив безпечною дорогою. Що зі мною може трапитися?

— Я хочу поїхати з тобою. Коли ти знову збираєшся в дорогу?

— Завтра.

— Завтра?!

— Так. Сьогодні телефонував командир з «Айдару». Їм дещо зібрали волонтери, тож необхідно негайно відвезти. До того ж маю добру нагоду зустріти там старого знайомого. Щоправда, ми знайомі заочно — з форуму автомобілістів, — пояснив Вадим.