Світлана Талан - Повернутися дощем

— Будете сміятися, але її затримали за підозрою в коригуванні вогню, — хихикнула дівчина з густо нафарбованими очима. — Схоже, стара взагалі тю-тю, — вона покрутила пальцем біля скроні. — Мене, до речі, звати Аліною.

— Невже не зрозуміло, що вона не могла бути коригувальником?!

— Телефонувала по мобільнику біля блокпостів, то її і запідозрили, — пояснила Аліна.

— Гаразд, — зітхнула Настя, — у нас чотири ліжка, а нас шістнадцять чоловік. Потрібно якось розміститися.

— Один чоловік на всіх, — посміхнулася Аліна. — Я б його забрала до себе в ліжко, але він зайнятий. Попереджаю, з бабцею спати не буду — від неї тхне сечею.

— На кожне ліжко можна розмістити по дві жінки, — сказав Вадим. — Нехай лягають ті, хто старші за віком. Решта може спати на підлозі на матрацах. Цікаво, що трапилось? Чому всіх перевели в одну камеру?

— Укрів у полон взяли багато, тому нас трамбують, як оселедці в бочку, — кинула Аліна.

Не встигли полонені розстелити матраци, як знову відчинилися двері й привели трьох чоловіків.

— Ого! — вихопилося у Насті. — Це вже занадто!

— Поміститеся, нікуди не дінетеся, — сказав охоронець. — Це ж не назавжди. Пожили в п’ятизірковому готелі вдвох, досить! Не стовбичте, а лягайте — місця більше буде.

— Дякую за пораду! — сказала Настя. — Уже й стовбичити ніде.

Люди довго штовхались, натикаючись одне на одного, бо не було куди й ногою ступити, лише бабця перелякано дивилася на всіх, притискаючи свій матрац. Врешті-решт, Настя вмовила її простелити матрац і поклала жінку спати. Сама ж зайняла місце під ліжком біля стіни поруч з Вадимом. У камері дуже швидко стало задушливо, люди совалися, намагаючись лягти зручніше. Тільки-но стало тихо, як озвалася бабця:

— Я хочу в туалет!

— Ви можете трохи потерпіти? — спитала Настя.

— Я хочу в туалет! — повторила жінка плаксивим голосом.

Довелося грюкати у двері, викликаючи охорону. Бабця пішла навпростець, не помічаючи людей, які лежали на долівці, перечепилася, впала і почала плакати. Коли її підвели, то вона заявила, що вже не хоче до туалету. Знову повлягалися, але за півгодини стара заскиглила, що хоче в туалет, а її не випускають.

— Наступної ночі покладемо її біля дверей, — сказав чоловік, який мав місце біля виходу. — Шкода стару, треба пам’ятати, що всі такими колись будемо.

— Не приведи, Господи, дожити до такого! — похитала головою якась жіночка.

— Будемо сподіватися, що стареньку незабаром відпустять, — сказала Настя.

До місця зустрічі з побратимами залишалося кілька кілометрів, але бійці двічі натрапляли на ворожі засідки і відходили назад. Відрізані від своїх, виснажені спекою та голодом, вони опинилися ще далі, ніж були зранку. Їм поталанило знайти банку із дощовою водою; пили по черзі, кожен по три ковтки тухлої води. Потім натрапили на залишки газованої води після відпочивальників, але й це не врятувало від зневоднення — Кабан непритомнів і бійці відступали, тягнучи на собі важкого побратима. Надвечір усі зрозуміли, що так далі не можна. Бойовий дух змагало виснаження. На дорозі, неподалік села, вони помітили чоловіка, який копирсався біля зерновозу.

— Нам потрібна ця машина, — сказав Злий. — Кабан так довго не протягне, ми можемо його втратити.

— А якщо у водія є зброя? — припустив Малий.

— У нас теж є, — відповів Злий. — Хто піде зі мною?

— Я, — озвався Геник.

Обмізкувавши, як краще вчинити, хлопці підкралися до машини з двох боків.

— Руки! — крикнув Злий, наставивши автомат. — Спокійно, без паніки!

Водій перелякано закліпав очима і повільно підвів руки.

— Нам потрібна машина, — пояснив Геннадій.

— Е-е-е, — злякано протягнув чоловік, — але пального майже нема.

— У селі є військові? — спитав Злий.

— Ні, нема нікого.

— На скільки вистачить палива?

— На кілька кілометрів.

— Заводь!

— А як назад доберусь?

— То вже не наш клопіт, — відповів Злий і наказав хлопцям сідати.

Кілька кілометрів шляху подолали швидко, але в село заїхати не ризикнули: не надто повірили водієві. Коли автівка чхнула і зупинилась, бійці вийшли на трасу. На їхнє щастя, назустріч їхав старенький «Москвич». Вони перекрили дорогу, і машина, за кермом якої сидів дідусь, зупинилася.

— Батьку, треба солдатів підкинути, — сказав Мона.

— У мене нема грошей на бензин, — відповів старий.

— У нас теж, — кинув Злий. — Сідайте, хлопці! Водій таксі люб’язно погодився підвезти нас безкоштовно.