Світлана Талан - Повернутися дощем

«Урал» продовжував шлях, а навколо все змішалося, палало, гриміло, стріляло, заглушаючи нелюдські крики поранених. Хтось благав про допомогу, інший лаявся на всі заставки, дехто стріляв з автомата на всі боки, вистрілюючи останні патрони. Розбита техніка палала й вибухала, сіючи навколо смерть. «Урал» тримався як приклеєний за попередньою машиною, обігнати яку не міг, бо узбіччя були заміновані. Один із бійців, можливо поранений чи контужений, побіг у поле соняхів, і за мить там пролунав вибух, розірвавши його тіло на шматки.

Важкий «Урал» попереду сильно пилюжив, а коли поруч пролунав потужний вибух, пил забарвився в рожевий колір. Лише за мить, коли ще дзвеніло у вухах, Уля зрозуміла, що то був рожевий фонтан крові з розірваних на дрібні шматки тіл. «Урал» занурився в хмарину людської крові, змішаної з курявою та димом, і Уля відчула, як від жаху в неї заворушилося на голові волосся. Вона зціпила зуби, не в змозі заплющити очі, аби не бачити, як кров’яний пил осідає на її тілі та одязі, скам’яніла від жаху. Їх обігнала інша вантажівка, зачепивши бортом, і дівчина впала. Щоб підвестися, їй довелося скинути з себе мертву дівчину. Ворог гатив з усіх боків з чого тільки можна, і, здавалося, дорозі не буде кінця. Уля почула, як поруч просвистів снаряд, й інстинктивно пригнула голову, обхопивши її руками. Гучно рвонуло, машину кинуло вбік, і в передпліччі озвався пекучий біль. «Урал» хитнуло так, що дівчина впала, боляче вдарившись головою. Біль пронизав усе тіло, залишивши одну мить на думку: «Усе. Кінець…»

Жінок розділили на невеликі групи і повезли на різні місця роботи. Проїжджаючи вулицями Луганська, Настя відзначила їх безлюдність. Цивільного населення було мало, проте повсюди літали машини ополченців із увімкнутими мигалками. Кілька разів вибухнуло, але пішоходи на вулиці не звернули уваги на ті звуки — з часом усе стає звичним, навіть розриви снарядів. Подекуди будинки мали сліди пожежі: обвуглені стіни та кістяки балконів.

Автобус зупинився, і Настю провели до кафе «Піч». Жінка раніше тут ніколи не була, але чула про цей заклад як один із найкращих. Він прославився традиційною українською кухнею, тому Настя вирішила, що ополченці націоналізували цей заклад. Вона не помилилася. На дверях, прикріплений липкою стрічкою, папірець сповіщав, що тут тепер «Громадська їдальня». Охоронець, який супроводжував робітниць, передав їх іншому й повернувся в автобус.

— Сьогодні ви будете допомагати на кухні, — сказав чоловік і провів їх через велике просторе приміщення, заставлене столами і стільцями.

Жінки опинилися на кухні. Працювали пічки, великі каструлі парували, і приємно пахло.

— І не думайте втекти, — попередив охоронець, — на кожному виході наші люди. Також категорично заборонено користуватися телефонами, втім, зв’язку все одно нема. Агов, дівчата! — крикнув він. — Приймайте помічниць!

Одна з жінок у білому халаті, повненька з червоними круглими щоками, притягла Насті мішок картоплі, а її напарниці наказала мити посуд.

— Ось тобі ніж, каструля з водою і вперед! — сказала вона й дрібними швидкими кроками поквапилася у справах.

Чистити картоплю не така вже й важка справа у порівнянні з розбиранням завалів. Настя знайшла маленький стілець і взяла до рук першу картоплину. Якби це було вдома, то вона б чистила швидко й ретельно, та зараз у неї не було жодного стимулу. Якщо вона перечистить мішок картоплі, їй не дадуть відпочити, а навантажать роботою, тому працювала неквапливо, поринувши у свої думки. Настя хвилювалася за рідних. Краєм вуха чула, що Мінські домовленості бойовики не виконують. Переживала за Геника, що був у зоні АТО, багато думала про Іванку, сумувала за нею, але принаймні в Росії не стріляють. Згадувала матір, яка напевно змучилася від чекання. Про Ніну не хотіла думати, хоча мимовіль замислювалась і про її долю. Вони виросли в одній родині такими різними, ніби й не було спільного ліжка в дитинстві, ляльок та книжок, дівочих таємниць і мрій про кохання на все життя.

Настя не помітила, як, поринувши у роздуми, почистила півмішка картоплі. Вона випростала спину для відпочинку і встромила ножа у велику носату картоплину. Кілька жінок, перемовляючись, чаклували над каструлями. Настя не дуже прислухалася до розмов, чи посолений борщ та скільки підсмажено котлет, але один голос видався їй знайомим.

— Дівчата, котлети переверніть, бо згорять.

Жінка стояла до неї спиною, вбрана, як і решта, в білий халат. Настя вже не могла нічого робити, її увага була прикута до жінки. Аби дочекатися, поки вона повернеться до неї, але охоронець вже недобре зиркав у її бік. Настя взялася за картоплину, і її серце ледь не вискочило з грудей. Жінка прямувала у її бік, і сумнівів не лишилося.