Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

По її ненапудрених щоках і білосніжній шиї розлився рум’янець. Лише тепер Кікудзі побачив, як виснажили Фуміко душевні переживання.

Рум’янець був такий блідий, що викликав побоювання — чи не хвора Фуміко на малокрів’я?

У Кікудзі стиснулося серце.

— Я думав, що ви зненавиділи мене.

— Зненавиділа? Як ви можете!.. Хіба мама ненавиділа вас?

— Ні… Але ж це я довів її до смерті…

— Вона сама її вибрала. Я так гадаю. Цілий тиждень я над цим думала.

— Увесь цей час ви були самі?

— Так… А чи мені до цього звикати! Адже ми з мамою жили тільки вдвох.

— І через мене вона вкоротила собі віку!..

— Вона вмерла, бо так сама захотіла. Якщо хтось і винен у її смерті, то лише я. Тож і ненавидіти я повинна тільки себе… Винити когось — значить кидати тінь на маму, ганьбити її світлу пам’ять. Запізніле каяття і докори сумління — усе це ляже тягарем на душу небіжчиці.

— Ваша правда, але якби я з нею не зустрівся… — Кікудзі запнувся.

— Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення.

Фуміко підвелася й вийшла з кімнати.

Від її слів перед очима Кікудзі наче спала запона.

«Невже можна полегшити душу мертвих?» — подумав він.

Турбуватися про мертвих — так само нерозумно, як і ганити їх. Хіба мертвим не байдуже до моралі живих?..

Кікудзі ще раз кинув погляд на фото пані Оота.

Фуміко повернулася з чайною тацею.

На ній стояло дві полив’яні чашки циліндричної форми — одна чорна, друга червона.

Фуміко поставила перед Кікудзі чорну.

Чай був простий, невисокої якості, не для чайної церемонії.

Кікудзі підняв чашку й, розглядаючи денце, спитав:

— А це чия робота?

— Здається, Рйоню {43} 43 Рйоню (1756–1834) — видатний майстер керамічних виробів. .

— І червона його?

— Так.

— Парні чашки…

Кікудзі дивився на червону. Вона стояла перед Фуміко. Дівчина поставила її собі, але більше до неї не торкалася.

Зручні чашки, що й казати. Та враз Кікудзі уявив собі неприємну картину.

Може, після смерті чоловіка пані Оота й батько Кікудзі пили з цих чашок. Пили як подружжя — пані Оота з червоної, а батько Кікудзі з чорної. І в подорож, мабуть, брали: чашками роботи Рйоню можна було й не дорожити.

Та якщо Фуміко все це знає, то дарувати одну з них — страшне блюзнірство…

Однак у вчинку Фуміко Кікудзі не відчув ні прихованого глузування, ні злого підступу.

Він сприйняв його як вияв наївної дівочої розчуленості.

Та розчуленість проникла і в його душу.

Пригнічені смертю пані Оота, Фуміко й Кікудзі не могли опиратися цій незвичній розчуленості, а пара чашок тільки поглибила їхнє спільне горе.

Фуміко знала про все, що пов’язувало матір з батьком Кікудзі та й із самим Кікудзі, знала, як мати померла.

Фуміко й Кікудзі, приховавши, що пані Оота наклала на себе руки, мимоволі стали співучасниками злочину.

Готуючи чай, Фуміко, певно, плакала, бо її очі ледь-ледь почервоніли.

— Гадаю, я добре зробив, що сьогодні завітав до вас, — сказав Кікудзі. — Фуміко-сан, ви оце говорили про прощення. Я зрозумів усе так, що мертві й живі вже не можуть простити одне одного. Та все-таки я хочу переконати себе, що ваша мати не понесла з собою зла проти мене.

Фуміко кивнула.

— Так… Бо інакше й ви не могли б її простити. А втім, собі вона, мабуть, не простила.

— І ось тепер я сиджу тут, перед вами… Хіба це не жахливо?

— Чому? — Фуміко глянула на Кікудзі. — Невже мама винна в тому, що не могла жити довше?.. Коли вона померла, я з жалем подумала: навіть якщо її не розуміли, то все одно смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння. Тож нікому не можна її простити.

Кікудзі мовчав. Він думав: «Ось і Фуміко зіткнулася з таємницею, що зветься смертю».

Для нього було несподіванкою, коли Фуміко сказала: «Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння».

Ось тепер вони сидять і згадують покійницю. І, напевне, бачать перед собою різні образи: він — пані Оота, вона — свою матір.

Це ж цілком природно, адже Фуміко не могла знати свою матір як жінку.

Простити й бути прощеним… Кікудзі думав, немов уві сні заколисуваний хвилями тепла, що йшли від пані Оота.

Здавалось, те відчуття напливало на нього від чашок, червоної і чорної.

А хіба Фуміко могла про це здогадуватися?

Дивна річ, що донька, плоть і кров матері, — її подоба непомітно проступала в обрисах дівчини, — не знає, чим жило її тіло.