Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Після її смерті Кікудзі ночами не міг заснути. Навіть снотворне, яке він домішував у саке, не допомагало: Кікудзі бачив сни й легко прокидався.

Щоправда, його не мучили кошмари — прокидаючись, він почував солодке сп’яніння. Навіть зовсім пробудившись, він перебував під приємними чарами снів.

Кікудзі дивувало, що й уві сні пані Оота обдаровує його своєю ласкою. За своє недовге життя він ще ніколи такого не зазнавав.

Пані Оота двічі називала себе грішницею — в готелі Північної Камакури, де вони разом ночували, і в чайному павільйоні Кікудзі. І щоразу ці слова дивно діяли на неї — вона тремтіла й плакала від захвату. А тепер Кікудзі сидів перед її останками й думав: «Якщо це я довів її до смерті, отже, я — грішник…», а в його пам’яті оживав голос пані Оота, що першою визнала свій гріх.

Кікудзі розплющив очі.

За його спиною захлипала Фуміко. Мабуть, вона нишком плакала, та цього разу не витримала й схлипнула.

Не обертаючись, Кікудзі спитав:

— Коли зроблено це фото?

— Років п’ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.

— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?

— А як ви здогадалися?

На фотографії було саме обличчя. Для вилогів кімоно й плечей уже не лишилося місця.

— Чому ви гадаєте, що фотографію знято під час чайної церемонії? — спитала Фуміко.

— Так мені здалося. На ній ваша мама ледь-ледь опустила очі, немов щось робить. Плечей не видно, але легко здогадатися, що вона — сама пильність.

— Мама тут дивиться трохи вбік, і я подумала, що це фото не годиться… Але воно їй так подобалось…

— Гарне фото. Таке спокійне обличчя…

— А все-таки погано, що мама дивиться вбік. Вона, мабуть, і не бачить того, хто ставить перед нею кадильну паличку.

— Ага… Справді…

— Вона тут одвернулась і понурила очі.

— Начебто…

Кікудзі згадав скромну чайну церемонію напередодні смерті пані Оота.

Згадав, як вона набирала окріп черпачком, а з очей на чайник закапали сльози. Він підійшов до неї і взяв чашку з її рук. Поки пив чай, сльози на чайнику висохли. Згадав, як пані Оота впала йому на коліна, коли він поставив на підлогу порожню чашку.

— Коли робили цю фотографію, мама ще не була худа, — сказала Фуміко й на мить замовкла, а потім додала: — Як би вам сказати… Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене.

Кікудзі різко обернувся.

Фуміко похнюпилась. Певно, вона весь час дивилася йому в спину.

Кікудзі вже можна було відійти від останків і сісти обличчям до Фуміко.

Але якими словами вимолити в неї прощення?

Та, на щастя, на очі навернулося «сіно». Ледь зіпершись на руки, Кікудзі зупинив погляд на глечику.

З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло.

— Гарне «сіно»… І мені воно подобається… Приємне, як сон…

Він хотів сказати: «Приємне, як сон про жінку…» — але вчасно стримався.

— Якщо воно вам до душі, то прийміть його як згадку про маму.

— Ні-ні! Що ви…

Кікудзі швидко перевів погляд на Фуміко.

— Воно вам подобається? Будь ласка, візьміть. Мама теж була б рада. Я певна, що це непогана річ.

— Безперечно.

— Так і мама казала. Тому я в нього й поставила ваші квіти.

На очі Кікудзі раптом навернулися гарячі сльози.

— Щиро дякую!

— Мама була б рада…

— Тільки воно в мене не буде для чайних церемоній, а як ваза для квітів.

— От і чудово! Мама теж ставила в нього квіти.

— Гадаю, це не будуть букети для чайної церемонії. Адже ж сумно, коли чайне начиння пристосовують для іншого?..

— Я й сама думаю кинути заняття чайною церемонією.

Тепер, коли зав’язалася розмова, Кікудзі міг відійти від урни. Він підвівся, пересунув дзабутон до самої галереї і сів.

Фуміко знову опинилася за його спиною. Наче покинута напризволяще, вона нерухомо сиділа на татамі посеред кімнати.

Її руки лежали на колінах. Враз напівзігнуті пальці стиснулися, мабуть, вона боялася, що вони затремтять.

— Мітані-сан, простіть маму! — сказала Фуміко й опустила голову.

Кікудзі злякався — вона, здавалось, от-от упаде.

— Та що ви… Це мені треба молити прощення… Але я не смію про це говорити, бо мені нема прощення… Фуміко-сан, мені так соромно перед вами… Я навіть не знаю, як зважився на цю зустріч.

— Ні-ні, це мені соромно! — Її обличчя спаленіло. — Я ладна крізь землю провалитися.