Анна Хома - Заметіль

Зараз у нього були три можливі варіанти виходу, троє дверей оточували його. Одні двері вели у кімнату, де він провів своє дитинство, приправлене болем, страхом і самотністю, другі двері вели у кухню, де сиділи люди, які могли б стати його друзями, тільки, мабуть, вже не в цьому житті, треті — вели у двір, де ніяк не могла розпочатися зима.

І жодні з цих дверей не рятували його від безвиході.

Але згадавши, що обіцяв своїм гостям чаю, він встав, підійшов до дверей кухні і відчинив їх. Для нього не мало особливого значення, ЯКІ ДВЕРІ. Лиш би скоріше.

Двоє людей чекали на нього. Переглянулись. Вказали на стілець.

— Сідай.

Дуже вже до болю знайомий був початок. Але Богдан сів. Сів розслаблено, ніби не було нічого страшного в тому, щоб сидіти на стільці перед людьми, які б з радістю його затовкли. Проте поки що вони стримувались.

— Ну, розповідай, — почав Зеник.

— Що розповідати?

— Все. З початку. З самого початку. Коло замкнулося, і замкнулося на тобі, тому тобі слово.

— Спочатку було Слово.

— Ти дивись, який оригінал. Може хочеш сказати, що ти ще й до того всього віруючий?

— Бога нема.

— Це тобі протилежна сторона сказала? Коли ти свою тітку гамселив?

— Звідки ви дізнались, що я вже в Україні?

— Ми багато що знаємо. А те, чого не знаємо, зараз довідаємось. Як ти все спланував, як здійснив, яку роль відвів їй… До речі, твоя тітка щойно сказала одну дивну річ. Ніби-то вона звикла… до такого. Чи не хочеш ти сказати, що це не перший раз?

— Ні, не перший.

— А як… як часто таке траплялося з твоєю тіткою?

— Може раз в півроку, як коли.

— Бити жінку п’ятидесяти років так, щоб на ній живого місця не зосталось… раз в півроку? За що?

Богдан здвигнув плечима.

— Щось не те сказала, не те зробила.

Після кожної його фрази залягала пауза. Видно, непідготовленим важко перетравлювати такі нібито прості слова.

— І вона нікуди не зверталась? Не подавала заяву? Навіть не пробувала?

— Ні.

Зеник нахилився до нього.

— А якщо б тебе так? Як довго ти б витримав?

(Годину точно. Потім довелося б іти по воду.)

— Добре, зайдемо з іншого боку. Два роки тому ми підібрали тебе біля парку в м’яко кажучи не зовсім притомному стані. Я навіть можу тобі нагадати, якого це було числа…

— Не треба.

— Правильно, поганий тоді видався день: даїшники навіть не реєстрували всіх аварій, щоб не псувати звітності. Травматології були переповнені. Одна… наша спільна знайома ледве не потрапила на той світ, хоча за твоєю версією того світу мабуть не існує. Буває збіг у часі, буває — у просторі, але щоб одночасно і в часі і в просторі — це вже не збіг, а фатум якийсь. Тебе того дня бачили за адресою, де сталася ця трагедія. Ти знаєш яка, чи не так? Може ти розповіси нам, що тоді трапилось? І може ми якийсь злочин зараз розкриємо, міліції допоможемо?..

— Нічого не трапилось. Настав кінець світу — і все.

— Косиш під психа?

— Якби щось змінилось від того, що я скажу…

— Б..! Я поставив тобі запитання. І не чую відповіді.

— Я не можу відповідати на питання, які задають… в такий спосіб. Називай це умовним рефлексом.

— Що за рефлекс, де ти таких слів нахапався, Гриб Володимирович? Невже ти не розумієш, що ми не підемо звідси, поки ти не почнеш говорити?!! — вибухнув Зеник.

Але тут на чиєсь щастя запімкав мобільник. Сергій Романович підніс трубку до вуха. Зеник відійшов до вікна.

(Якби вікна вміли малювати…)

— Так, Іро, що таке?…

(скільки портретів вони могли б увіковічити на своїх шибках.)

— …Не переживай, може Олена пішла за хлібом… Давай так, ти заспокоїшся, а я дещо перевірю і передзвоню тобі… На чому ми закінчили?

— Час йти за лопатами, — без ентузіазму буркнув Зеник. — І кликати Діму. Наш Гриб Володимирович не хоче говорити.

— Не хоче говорити?.. — ні півпоглядом не удостоїв Сергій Романович свого колишнього масажиста. — Це його право. Кожне його слово може бути використане проти нього.

— Угу. І жертви теж не хочуть говорити. Ніхто не хоче говорити…

Богдан подумав і вирішив зробити чай хоча б собі, раз ніхто з гостей не бажав.

Йому було дедалі важче зносити їхню зневагу.

Чомусь людина так влаштована, що думка інших людей не може бути їй абсолютно неважливою, тим паче, якщо це думка людей, їй не байдужих.

І навіть мертві хочуть, щоб про них згадували добре. Або не згадували взагалі.

— Твій задум не вдався і ти чкурнув за кордон, — продовжував Зеник, не відриваючи погляду від вікна. — Думав, що все вляжеться, забудеться… Сергію Романовичу, ми ж могли ще тоді щось зробити, принаймі завадити йому виїхати, а за цей час розібратися, що й до чого. Ми ж бачили, що діється щось недобре, але у нас свобода, ніхто не має права пхатися до чужих справ, навіть, якщо ці справи полягають у знущанні над п’ятидесятирічною жінкою. Або у замаху на вбивство.