Анна Хома - Заметіль

— У нашої Оленочки, виявляється, є вороги.

— Ось ти і озвучив мою першу думку.

— Стривайте, а синочком цієї скандалістки, якому не дали довчитися у вузі дві аферистки, тобто Оленочка і її мама, і є отой розшукуваний нами кавалер, який в день трагедії був на місці трагедії і…?

— Не поспішай, це була моя третя думка.

— А яка ж була ваша друга думка?

— А ти подумай.

— М-м… Що ми маємо насьогодні — обережніше на поворотах, татко, а то я вилечу, — студента, який через нерозділене кохання до якоїсь — не знаємо точно якої дівчини кидає науку і кавалера, з яким у Оленочки був роман, який закінчився нічим — раз; скандальну матінку, яка відкрито погрожує комусь — не знаємо точно кому, але людям відомим в медичних колах, — і… і загадкову особу жіночої статі, яка невідомо звідки взялася у лікарні, де лежала Оленочка, і вже два роки крутиться біля неї — два. Один і той самий кавалер і одна й та ж сама жінка? Що ж виходить: жили-були мама з синочком і так їм одна сімейка надокучила, що вони вирішили стерти її з лиця землі? Дочку скинули з вікна, маму довели до інфаркту, тата пропали безвісті… Чому ви ще досі не міністр конррозвідки?

— Чекай, зараз тобі перехочеться сміятись.

— Ви довідались, хто вони?

— Аякже, я туди зараз їду.

— За вами розвідка плаче-заходиться. Це далеко?

— Вже ні, район Стрийського парку, майже приїхали.

— Примчали. А лопати ми прихопили?

— Було б кого заривати в землю, а лопати знайдуться. Я ж недаремно тебе з собою взяв.

— Ви завжди вміли піднімати мені настрій… Сергію Романовичу, а хто вам дав їхню адресу? Психіатр?

— Ні, він не знав адреси. Він тільки знав, як його звати. А сусід описав мені його. І в деканаті мені підтвердили, що так, вчився у них такий тип, який власноруч забрав документи на четвертому курсі. Вони підняли його особисту справу…

— Так швиденько? Як вам це вдалося? Навіть якщо це державна таємниця, я готовий її вислухати.

— Ми з замдеканом мали певні спільні інтереси колись… Але справа не в цьому. Коли я побачив його фото на документах — мої здогади підтвердились. Правда, на тому фото він зовсім інакший…

— Там ви прочитали також, де він проживає, і тепер… Стривайте, що означає — інакший?

— Набагато повніший.

— Ви що, його знаєте?

— Я згадав, де він проживає. Сам згадав. Знаєш, коли сталася ця трагедія з Оленкою?

— Два роки назад.

— А точніше?

— Тобто?

— Той день я дуже добре пам’ятаю, хоча пройшло два роки. Ми їхали тоді з тобою з однієї п’янки і… Давай підійдемо до цих двох бабусь на лавочці. Думаю, вони нам допоможуть.

— Сергію Романовичу, а чому ви сказали, що мені зараз перехочеться сміятись?

— Доброго дня. Ми шукаємо парубка, який колись вчився в мед університеті і жив тут з мамою…

— А хто ви такі?

— Ми з деканату. Хочемо поновити хлопця на студіях. Нам дали цю адресу, але можливо вони вже тут не живуть.

— Живуть-живуть, хлопець правда переїхав, але ви скажіть Вірці, вона йому і перекаже…

— Хто його зна, чи перекаже, Стефо, Вірка ж йому і не мама зовсім?

— Не мама?

— Вона всім говорить, що вона його мама, а насправді — тітка. Ну, мамина сестра.

— А де його мати?

— Де-де? В Америці. Виїхала разом з діточками ще тоді, коли це було рідкістю, правду я кажу, Стефо?

— Атож. Їх же ж у сім’ї було п’ятеро дітей, спробуй їх тут усіх прогодувати. От вони швиденько вступили в баптисти чи єговісти, точно не скажу, і майнули за океан.

— Нічого не розумію, а ти, Зенику?

— Та що тут розуміти, правда, Стефо?

— Атож. Ота Вірка мала на ті часи хорошу роботу, квартиру, а сім’ї не мала, і утримувала за свої гроші всю іхню голоту. І ото взамін за її допомогу, це не я, це так люди говорять, правда, Стефо? — ця сімейка, коли від’їжджала, залишила їй одну свою дитину, наймолодшого сина.

— Як залишила?

— Ти нас питаєш? Мабуть, в оплату боргу.

— І що?

— І нічого, так і жили: вона хоче, щоб він називав її мамою, а хлопчисько… воно і біля своєї мами не втримається, а біля тітки і подавно, правда, Стефо? Десь чкурнув за кордон, я чула…

— Атож-атож. Давненько я його вже тут не бачила.

— А я бачила. Сьогодні зранку… Може вернувся…

Коли вони зайшли у будинок і подзвонили у квартиру на першому поверсі, довго ніхто не відчиняв.

— Ви скажете мені нарешті, звідки ви його знаєте?

— Ти теж його знаєш, Зенику.

— Щось мені вже не хочеться сміятись…

Двері врешті решт відчинили. На порозі виріс молодий чоловік у білій футболці і світлих джинсах. Мав вигоріле волосся, засмаглу шкіру і фізично треноване тіло.