Анна Хома - Заметіль

Рятувала тільки надія. Надія кольору стиглого снігу.

Богдан часто ходив у засніжений парк і блукав там до ночі, уявляючи собі, як повертаються його батьки, як вони всі разом сідають в машину і їдуть далеко-далеко, кожного разу на іншу планету. Ніколи у своїх мріях він не припускав можливості, що вони залишаються тут, у цьому місті. Бо для цього треба було скинути вождя з престолу. А така безглузда думка навіть не могла прийти йому в голову. Це була заборонена ним самим тема. Табу.

Але вождя можна було наслідувати. Треба було наслідувати. На те він і вождь.

Тому одного разу Богдан довго дивився на гантелю, з допомогою якої він сподівався накачати собі м’язи. Що-що, а фізкультура була улюбленим його предметом. Мало того, він завжди відвідував якусь спортивну секцію: чи то бокс, чи дзюдо, чи у-шу, хоча особливих успіхів ні в чому не досягав. Йому подобалось бити повітря, грушу, лапи, але коли доходило до спарингів, він пасував. Ніби з одного боку він підсвідомо готував себе до боротьби, але не розумів, навіщо це робить. Не бачив перед собою мети.

Зате ніхто в школі не дивувався, що Гриб постійно ходить в синцях.

Так от, він схопив тоді цю гантелю і вгатив у телевізор. І трощив його доти, доки не змучилась рука. Тоді мама Віра вперше подивилась на нього так, як завжди дивилась на Друга. І швиденько кинулась прибирати за ним. Поки він не розізлився ще більше.

А він, дивлячись, як вона повзає по підлозі, визбируючи осколки з килима, відчув, як наповнює його дивне відчуття вищості, відчуття сили змішане з презирством, немовби він виріс в одну мить і став могутнім, як вождь. А наступного дня прийшов справжній вождь, і в обов’язковому ритуалі схиляючи перед ним голову, Богдан зрозумів, що все це йому примарилось. Але оте зовсім нове і страшно приємне відчуття запам’яталось.

А невдовзі випав сніг, і він пішов у парк, і зустрів Дівчину в облягаючих джинсах. І опинився на голій холодній землі. Від захоплення і здивування.

Вона була з іншої матерії. Вона жила на іншій планеті. Вона не знала, що таке біль. Це видно було здалеку. Це притягувало його до неї, немов магнітом.

Йому все у ній подобалось. Він говорив собі, що так не буває, але так було. Біля неї він ставав сильнішим, відважнішим, спритнішим, біля неї у нього розправлялись плечі.

І ще. За якимось дивним збігом обставин (з самого початку їх переслідував цей дивний збіг обставин) Друг перестав до них приходити. З того часу, як вони почали зустрічатися.

Зате мама Віра, ніби зрозумівши, що втрачає його, почала все настирливіше вимагати, щоб він частіше бував вдома, щоб ходив з нею на закупи, щоб сидів на кухні, коли вона готує, і слухав разом з нею радіо. Вона опутувала його своєю опікою, мов павутиною.

Можливо він погодився б на роль, яку йому пропонували, (він звик слухатися старших)

але десь у глибині він все-таки не пробачив їй того, що вона його не захищала. І що більше вона намагалась його приголубити, то далі він віддалявся від неї.

Сьогодні Богдан прийшов сюди ще й для того, аби запитати «Чому?». Чому ця жінка дозволяла так над собою знущатись, навіть не пробуючи боронитись. Навіть не пробуючи боронити улюбленого сина своєї сестри.

Він зайшов у кухню і вимкнув радіо. Мама Віра подивилась на нього переляканими очима. Вона зрозуміла, навіщо він прийшов.

Не можна стати вождем, не скинувши з трону свого попередника.

Два роки назад. Сорок хвилин після кінця світу.

Ледве прийшов до свого дому. Добре, що вони жили на першому поверсі. Добре, що двері були незамкнені. Не треба було чекати на ліфт, не треба було шукати ключі.

Глибоко всередині народжувались і вмирали сльози, неспроможні знайти шлях на поверхню.

Мама Віра дивилась на нього переляканими очима.

— Що сталося, дитиночко?

Він роззирнувся, ніби вперше бачив свою кімнату, сів на ліжко і сказав, сам дивуючись звучанню своїх слів:

— Олена стрибнула з вікна. З восьмого поверху.

Мама Віра сплеснула руками.

— Боженько! А «Швидка допомога» була?

— Так.

— Ну тоді чому ми сидимо? Швидко в лікарню.

Він здивувався. Мама Віра не питала нічого зайвого і діяла так оперативно, як ніколи раніше. Викликала таксі. У лікарні посадила його у холі, а сама пішла з’ясовувати ситуацію.

— Я розберуся швидше без тебе.

Богдан не перечив. Він сидів край вікна, спостерігаючи, як на бетонній плиті голуби б’ються за крихти хліба. Накрапав дощик.