Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

І сховала назад у шафу.

«На тобі, небоже, що мені не гоже, — з прикрістю подумала Іванка. — Та я б її і під загрозою розстрілу не надягла. Навіть якби у нас були абсолютно однакові параметри».

Тієї ночі Іванка ніколи не забуде. Серед опівнічної тиші раптом різко задзеленчав телефон. Спросоння вона ніяк не могла зрозуміти, чий це такий істеричний голос надривно б’ється у слухавці. Зловила тільки одне слово: «Дарій…» Дарій… Дарій… І враз зіскочила з ліжка, ніби окропом ошпарена. Щось погане сталося з Дарком! Щось страшне… Й аж тоді здогадалася, що кричить Тоня. Уперше в житті так кричить.

Іванка стала хутко збиратися: однією рукою натягала джинси, а другою притискала до себе слухавку. Треба викликати таксі. Хутчіше, хутчіше…

— Що там сталося, доню? Куди це ти зібралася посеред ночі? — стривожилася мама.

— Усе гаразд, мамо! Спи. Я зараз повернуся. Тут один письменник з району… Їде до Києва… Через наше місто… Має дещо передати для видавництва. Зараз він під’їде до нашого будинку. Ти спи, не хвилюйся. Я не надовго.

Автівка під’їхала миттєво, ніби таксист тільки й чекав цього виклику. За десять хвилин Іванка була вже в лікарні.

— Що з ним? — кинулася до Тоні.

— Аварія. Якийсь п’яний прямо на них… Їх було троє в машині. Двоє загинули…

— А Дарко? Дарко живий?

— Живий… поки що… Але…

— Що значить «поки що»? Що значить «але»? — схопила сестру за плечі і струсонула з усіх сил. — Він виживе! Обов’язково! Це ж Дарко! Дарко ніколи не здається! Чуєш мене? Чуєш?!

— Не тряси мене, мені боляче, — схлипнула Тоня. — Виживе… Хто знає, яким він буде після того. Може, краще б уже…

— Не смій!!! — затулила долонею рота сестрі. — Що ти таке верзеш? Як ти можеш?! Це ж Дарко-о-о! Розумієш? Дар-ко!

— За що?.. За що?.. Чому мені так не везе? Добре хоч, що я не народила від нього дитину… — не чула її Тоня.

Дарій вижив, переніс п’ять складних операцій. Після останньої співробітники перевезли його у батьківську хату, що осиротіла зразу після тієї аварії — батько ніби вимолив синові життя взамін на своє і відійшов, замість нього, в інший світ.

Тоня не просила чоловіка залишитися, не відмовляла їхати, не зронила й слова щодо його квартири, у якій зоставалася. Мовчки провела до машини, мовчки стенула плечима: мовляв, нічого не поробиш — така вже наша доля, не судилося бути разом, іншого ж виходу просто немає…

Мама після того, що сталося з Дарком, більш не встала. Після однієї з безсонних ночей торкнулася блідою висохлою долонею до Іванчиної руки:

— Щось хочу тобі сказати… Пора вже… Прошу, не плач, не побивайся… Мені так легше буде відійти… Не помирає тільки той, хто не народився, а хто народився, той і померти мусить. А як так мучитися… Ти ж у мене розумниця. Подивися у дерев’яній скриньці, де іконки… Блакитний конверт…

Іванка відкрила конверт, дістала білий аркуш, прочитала і не змогла стримати крику:

— Як ви могли, мамо?! Вам же потрібні ліки! Дуже потрібні! Ви ж сказали, що дали гроші тітці Лізі, щоб вона передала Галі в Іспанію, бо там ліки дешевші, ніж у нас…

— Галі й без мене клопотів вистачає. А я… Лікуйся не лікуйся — все одно… Це не та хвороба, від якої можна втекти…. Ну прожила б ще місяць… І що це дасть? Я потроху відкладала для тебе… Але тепер ось що скажу тобі. Поділися з Дарієм… Він же квартиру Тоні оставив. Хай хоч трохи… Гріх же який, Господи, — кинути людину отак напризволяще. Він же тепер один як палець. Сам-самісінький. Хто знає, чи з того його бізнесу ще хоч якась дещиця йому перепадає. Люди тепер — як хижаки. Рідна жінка і та не пожаліла, що вже казати про чужих. Може б, йому добрих лікарів за кордоном пошукати. Он по телевізору казали, що в німецькій клініці такі операції роблять, на ноги людей з подібними діагнозами ставлять.

«Мамусю моя дорога! Та цих грошей тільки й вистачить що на дорогу до Німеччини», — подумала Іванка. Але вголос заспокоїла маму.

— Я передам. Обов’язково. От здам державну сесію, отримаю диплом, візьму відпустку у видавництві і поїду.

— То хоч подзвони йому вже.

— Зараз, мамусю. Ось повечеряю і зателефоную. Тільки ти будеш говорити першою.

— І чого ти в мене така страхопудка?

— Мамо, я не боюсь! — спалахнула Іванка.

— Не боїшся… Соромишся, значить. Зараз дівчата такі бойові, а ти ніби дама із середньовічного роману. Так ніколи заміж не вийдеш. І буде моя душенька на небесах боліти, що тебе саму залишила.

— Не треба про це, — тихо попросила Іванка. — Не треба, мамо!