Таня Малярчук - Забуття

Зазвичай українське товариство Кракова, в якому неформально головував професор Лепкий, збиралося в каварні Мрожинського на Ринку. Власник каварні щодня притримував для цієї нагоди столик — праворуч від входу біля вікна — і навіть погодився замовляти зі Львова україномовну газету «Діло». За столом велися все ті самі дискусії: про млявість української громади, безвихідність українського питання, неграмотність українського села і підлуватість української натури. Сам Мрожинський, непомітно підливаючи гостям кави в горнята чи в келихи вина, уважно запам’ятовував почуте, переписуючи потому все слово в слово на папір і щотижня передаючи маленькі симпатичні конвертики агентам таємної поліції. Його доноси, однак, рідко дочитувалися до кінця. Певна контрольована доза підпільної революційної роботи пасувала Кракову, як жодному іншому галицькому містечку. Не дивно, що саме тут, у, здавалося б, серці польського гонору, студент Ліпінський на очах у багатьох свідків перетворився на Липинського і добровільно вступив до лав українських громадських діячів. Ніхто його туди не кликав і особливо не вітав, прийшов сам. «Феномен», — повторював професор Лепкий.

У всьому завинив пам’ятник Іванові Котляревському.

Того вересня 1903 року його нарешті встановили на Протопопівському бульварі в Полтаві, і ця подія мала колосальний, досі нечуваний резонанс. Гроші на погруддя зачинателю української літератури і вершителю легковажного українського водевілю зібрали швидко, так само швидко виконали проект погруддя, але урочисте відкриття багато років відкладалося через категоричну незгоду царського уряду з написом на постаменті: «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському». Царська цензура не пропускала напису, боячись, вочевидь, що після першого поета слідуватимуть й інші. Словосполучення «рідний край» теж звучало неблагонадійно. Український адвокат із Харкова Микола Міхновський, чоловік нерозважливий і надзвичайно категоричний, автор скандальної брошури «Самостійна Україна» (накладе на себе руки у 1924-му), відстоюючи право на нещасний напис, навіть був надіслав гнівного листа міністру внутрішніх справ Російської імперії Сипяґіну. Останні слова в цьому листі, маючи бажання, можна було легко витлумачити як погрозу: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що проллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністр, і на голови всіх наших гнобителів». Міністр внутрішніх справ Сипяґін, на щастя для самого Міхновського, не встиг адекватно відреагувати, бо вчасно був застрелений членом російської бойової організації.

Попри це від сентиментів у підсумку все одно довелося відмовитися і погруддя підписали лаконічним «Іван Котляревський. 1769—1838».

Цензура погодила відкриття, і нарешті у вересні 1903-го до Полтави з’їхалися чи не всі відомі українці, активна студентська молодь із Києва, головний редактор львівського «Діла», письменники, композитори, історики, галицькі діячі і депутати віденського парламенту. Пам’ятник став символом протесту проти гноблення українського народу, а приїзд до Полтави — справою честі. Ще ніколи досі українство обох імперій не заявляло про себе так гучно. Для більшої переконливості навіть розшукали служницю Івана Котляревського, 111-річну Варвару Лелечиху, яка — єдина серед живих — бачила поета на власні очі.

Розгубившись перед таким розмахом, царська цензура заборонила під час урочистостей користуватися українською мовою. Спалахнув скандал.

Увечері напередодні святкового мітингу в дубовому лісі під Полтавою студентство провело таємні збори, щоби скласти план дій у зв’язку з цією забороною. На збори задля конспірації пливли човнами, і човнів було так багато, що тамтешня річка Ворскла здавалася вкритою іграшковою флотилією. Гарячі голови закликали до збройного виступу, але більшість цю ідею не підтримала, добре знаючи, що до Полтави стягнуто урядові війська з цілої губернії. Збройний виступ закінчиться кров’ю, арештами і ще більшими репресіями. Обрали тактику мовчазного протесту. Її втілили наступного дня під час офіційного прийому в Просвітньому будинку.

Делегація з Галичини виступала першою, їй, як закордонній, дозволялося говорити українською. «Честь тобі, славний городе!» — звернувся до публіки депутат віденського парламенту, і вщерть набита зала вибухнула оваціями. Після того на сцену вийшла підданка Російської імперії, яка й собі, хоч дуже тихо, заговорила українською. Міський голова Трегубов стривожено підскочив і, блідий як смерть, нагадав, що українською будь-які привітання заборонені. Публіка заревіла. Чільний український письменник Михайло Коцюбинський підійшов до Трегубова і вручив йому обкладинку від своєї промови (саму промову — ні, бо вона написана забороненою мовою), після чого демонстративно покинув залу. Так само вчинила решта промовців. Глядачі підтримали протест, і за лічені хвилини вщерть набита зала спорожніла.