Таня Малярчук - Забуття

Дбайливо вдягнений, свіжо голений, нігті плекані, весь у чорному, навіть краватка чорна — таким професор україністики Яґеллонського університету в Кракові Богдан Лепкий вперше побачив його у себе на лекції.

— Ви з Росії? — запитав. Липинський підтвердив. З Волині. На лекцію з української мови забрів випадково, бо, власне, штудіює агрономію, але зовсім не шкодує, бо лекція виявилася дуже цікавою. Говорив українською краще за українців з походження. Зачудований професор Лепкий відразу запросив його з товаришем до себе додому на чай.

— Дякую за запрошення, прийду з превеликим задоволенням, пане професоре, — відповів той, — тільки прошу, називайте мене В’ячеславом.

«Феномен, — розповідав усім професор, — чистий феномен!»

Професор був людиною винятково щедрою і добропорядною, славився своєю гостинністю, а також покірною дружиною, яка мовчки поїла і годувала частих гостей у квартирі Лепких по вулиці Зеленій у Кракові. Квартира ця не раз слугувала притулком для українських «митців і літераторів», які приїжджали до Кракова без крони в кишені. Тут постійно ошивалися підозрілі україномовні елементи в надії якщо не на дах над головою, то принаймні на триразове харчування денно. Покірна дружина професора Лепкого мала всіх їх за пройдисвітів. «Я не можу відмовити нужденному в кусні хліба», — говорив їй Лепкий, з гордо піднятою головою все глибше залазячи в борги. Така наївна щедрість і романтична віра в безкорисливу працю на благо українській ідеї, втім, завжди відплачувала йому сторицею. Лепкого мало слухали, але до нього горнулися. Це давало відчуття звершеності. З усього його значного доробку (Лепкий писав історичні романи, віршував, складав календарі, малював, видавав, редагував) невдячні нащадки запам’ятають лише один-єдиний тужливий вірш про журавлів, які відлітають в чужі краї, наперед знаючи, що загинуть дорогою назад. Професор і справді помер на чужині, але від старості і своєю смертю, що для людей його покоління і життєвого вибору можна вважати за велике щастя.

Матеріальне становище родини різко поліпшилося після того, як Лепкого запросили до Яґеллонського університету викладати українську мову. Хоча саме відкриття кафедри стало антинауковою сенсацією в середовищі славістів, переважна більшість яких вважала українську мову діалектом чи то російської, чи то польської мови, чи обох одночасно. Вивчати діалект на рівні університету здавалося нонсенсом. У Російській імперії діяла заборона на друк «малоросійським наріччям», а переховування одиноких українських словників прирівнювалося до революційної діяльності і каралося в’язницею чи засланням. Регулярні обшуки навчили хранителів словників передавати їх з рук у руки за найменшої підозри на черговий трус. За користування українською мовою в побуті аристократичні родини могли позбутися привілеїв.

Лише кілька таких родин всупереч небезпеці все ж говорили «по-мужицьки».

В Австро-Угорщині українську мову не забороняли, але її викладання в університеті було також справою майже неможливою, бо з підручних матеріалів існувала всього тільки одна, видана десять років тому, граматика, та й та призначалася школярам, а не студентам. Попри це професору Лепкому вдавалося блискуче викручуватися в такій ситуації: коли бракувало граматики, він читав українську поезію, коли бракувало української поезії, він співав українські пісні. Фольклор та любов до побутової старовини — це все, чим могло похвалитися українство 1903 року. Розділене між двома імперіями, воно щораз більше нагадувало пристелену пилюкою декорацію, яку просто забули розібрати. Світ застиг у своїх застарілих пропорціях, подібний до мілкого, але теплого ставу, в якому великим рибам не було місця, зате жаби і мальки почувалися тут прекрасно. Молодий поляк, студент рільничого факультету Вацлав Ліпінський був таким мальком. Але вже тоді багатьом, а особливо професору Лепкому, було зрозуміло, що з нього виростає щось зовсім інше, ніж планувалося.

Липинський швидко став професоровим улюбленцем і часто засиджувався на вулиці Зеленій до пізньої ночі. Дружина Лепкого нічого не мала проти, бо, на відміну від решти пройдисвітів, Липинський походив з багатої родини і в питанні грошей відзначався граничним педантизмом. Волів переплатити, аніж харчуватися за чийсь рахунок. Він завжди чемно цілував господині дому руку, перепрошуючи за пізній (ранній, недільний, довгий, короткий) візит. Лепкова шарілася. «Який він смішний, — говорила вона чоловікові, — але краще смішний, ніж голодний».