Таня Малярчук - Забуття

Востаннє я привезла кота до батьків з наміром залишити його в них на довше. Батьки кота не любили. Він точив пазурі об їхній улюблений диван у вітальні, щойно перетягнутий новою позолоченою тканиною. Позолота літала по квартирі, а мама літала за шкідником, погрозливо вимахуючи навсібіч кухонним рушником. Кілька разів їй вдавалося угріти кота по хвосту.

— Я залишу його ненадовго у вас, — сказала я батькам за вечерею.

Ті ні про що не здогадувалися.

— Ви їдете кудись відпочивати?

— Я ще точно не знаю, але хочу бути готовою, коли прийде час.

— Дивись, тільки не довго, будь ласка, бо він нам нищить диван у вітальні.

Я змінила тему розмови:

— Ви пам’ятаєте, як я вічно тягала з бібліотек книжки?

— Так, — підтвердив батько, — ти багато читала, коли була малою. Я, правда, ніколи не розумів, навіщо тобі книжки про види каліцтв у солдатів Першої світової війни.

— Там було багато фотографій.

— Але ми гордилися тим, — втрутилася мама, — що ти читала англійською.

— Я не читала, а тільки вдавала, що читаю.

Батьки знітилися і замовкли. Я шкодую, що іноді говорила з ними занадто прямо.

— В будь-якому разі ти була розумною дівчинкою, — врешті мовила мама.

— А тепер такою більше не є?

Батьки знову замовкли. Вони не вважали мене дурною, просто сам хід розмови видався їм незвичним.

Коли я пакувала речі, щоб їхати назад, кіт сховався у вітальні під диваном, остерігаючись потрапити до ненависної йому клітки з лози. Я пам’ятаю тільки два зелені вогники, які пропікали мене наскрізь з піддиванного мороку, благаючи залишити в спокої серед цієї пилюки і золотих позліток. «Але ж ти і боягуз», — це все, що я кинула йому на прощання. Після мого відходу кіт, мабуть, ще кілька годин не висувався із засідки.

Наступного ранку я відчинила своїм ключем квартиру, чоловік ще спав. Було пів на сьому ранку. Я за цілу ніч навіть не задрімала, бо надміру добросовісна провідниця напалила у вагоні до сорока градусів. Пасажири пороздягалися до трусів, хоча надворі був грудень і за вікном всюди лежав сніг. Мені здавалося, що я плавлюсь, як шматок руди в доменній печі, а коли знову вийду на холод, то застигну повторно, але здеформована, так що більше ніхто ніколи не зможе мене впізнати.

— Це ти? — шепнув сплячий.

— Не знаю, — відповіла я, лягаючи поряд.

— Вчора показував групі росіян царський Київ, — повідомив чоловік. Він завжди розповідав мені новини з роботи. Я завжди слухала їх з великою цікавістю.

Чоловік теж ні про що не здогадувався. Тепер я думаю, що він просто вдавав, ніби не здогадується, бо не міг не помічати моєї дивної поведінки останніми тижнями. Він був тим, хто справді бачив мене наскрізь, тільки ніколи не зізнавався і не тикав пальцем у груди. Я зітхнула, набираючись сміливості. Чоловік остаточно прокинувся і пригорнув мене до себе, щоб запобігти неминучому. «Не треба, — благала вимерзла голубінь його очей, — не роби цього».

— Я мушу тобі щось сказати, — почала я.

— Може, пізніше? — він точно все знав, але сподівався, що якось минеться. Хотів пересидіти важкі часи.

— Я більше тебе не люблю.

Ми мовчки лежали в ліжку, невидюще туплячись у стелю. Чоловік не ослабив обіймів.

— Це неправда, — нарешті вичавив із себе, коли я вже почала сумніватися, чи взагалі не сплю. — Я знаю тебе, ти просто скучила за новим. Хочеш водночас пережити багато життів, але це неможливо.

— Мені й мого життя забагато. В мене відчуття, що я вже давно померла.

Чоловік підвівся з ліжка, його руки тремтіли.

— Що значить померла? — тремтячими руками він черкав сірником, щоб запалити цигарку, хоч нещодавно кинув курити.

— Я заплісніла. Я королева плісняви, розумієш?

— Не розумію. Ти успішна авторка, в тебе регулярно виходять нові книжки, в тебе повно друзів, тебе поважають, у тебе є свої гроші, невеликі, зате ти робиш те, для чого призначена. Яка пліснява? Що це взагалі за метафора така? Легке незадоволення — природна річ. Думаєш, мені приємно розпинатися перед групою недоумків про всі рази, коли цар Микола II відвідував Київ? Я теж буваю незадоволений.

Чоловік умів що завгодно пояснити раціонально. В цьому була його найбільша сила і найбільша слабкість.

— Я більше тебе не люблю, — повторила я, але голосніше і впевненіше.

— Чому? Назви мені якусь причину?

— Немає ніяких причин.

— Так не буває.

— Буває! — я кричала і плакала. Він затягувався сигаретним димом на повні груди.

— У тебе хтось є, так?