Таня Малярчук - Забуття

Я одружилася з чоловіком, з яким випадково познайомилася в потязі. Він був істориком, але працював туристичним гідом. Свою роботу чоловік робив добре, майже ідеально, і взагалі був завзятим перфекціоністом, через що я в нього, очевидно, й закохалась. Це сталося не відразу, а тільки після того, як я усвідомила, що так само мушу бути ідеальною, якщо перфекціоніст вважає мене гідною собі парою. Його любов надихала. Це була навіть не любов, а обожнювання, майже поклоніння. Те, що чоловік мене одного разу вдарив, не перечить сказаному. Я впала на спину, тримаючись за щоку, а він підійшов і вдарив ще раз зі словами: «Щоб ти вже точно ніколи не змогла вибачити». Я вибачила, звісно. Ми обоє були напідпитку, коли це сталося, і вранці мало що пам’ятали. На обличчі не залишилося жодного знаку. Просто, як завжди, захотілося гострих відчуттів, вирішила я. Але іноді пізніше я згадувала його, схиленого перед другим ударом, цей шалений жорстокий погляд, мов у дикуна, який руйнує капище громовержця, хоч добре знає, що помста у формі блискавки неодмінно наздожене. Ударом він хотів покарати себе, а не мене. Забрати мене в себе, щоб нарешті змогти впасти на саме дно існування і мучитися, як мучаться прокляті. Тихе щастя, в якому ми з ним жили, душило його так само, як і мене, але тільки в станах зміненої свідомості ми дозволяли собі в цьому зізнатися.

Або ж я все неправильно зрозуміла.

У мене тоді часто бувало відчуття, що я не розумію справжнього значення подій. Неначе мене хтось засліпив і оглушив, як колись — зайців, щоб потім вистрілити їм в око і підвісити за задні лапки до цвяха на стодолі. Так кров стече без шкоди для хутра. У спробі вивільнитися, зіскочити з цвяха, я час від часу писала, кожні два роки видаючи нову тоненьку книжечку оповідань, але ніхто моїм доробком особливо не цікавився, бо тексти оглушених необов’язкові і просякнуті марнотою. Чоловік заспокоював мене, кажучи, що «вони просто не розуміють», але насправді не розуміла я, а не вони. З «ними» зажди все в порядку.

У мене був страшенно прикрий і боягузливий кіт, якого я все ж дуже любила. Він спав на ліжку, коли я ввечері поверталася додому і засувала змерзлі руки в його м’який смугасто-сірий хутряний калачик, щоб зігрітися. Кіт невдоволено напіврозплющував очі і відразу ж засинав знову. Він спав цілодобово за винятком кількох годин глупої ночі, коли на нього нападала котяча дурійка. Тоді він несамовито гасав по винайнятій квартирі, гарцюючи по мені сплячій, як йому тільки забагалося. Кіт скакав по животі, по грудях, по голові, зачіпав пазурами мої легковажно висунуті з-під ковдри пальці ніг, а коли я ретельно закутувала ноги, кіт знаходив найменшу щілину в ковдрі і впивався гострими іклами в литку чи в лікоть, наприклад. Я верещала від болю, а він тріумфально застрибував на підвіконня, перевертаючи в польоті вазони, і ті з гуркотом падали на підлогу, розбиваючись. «Уб’ю!» — верещала я, була третя-четверта година ночі, а кіт задоволено муркотів, знаючи, що я нічого йому не зроблю, бо, по-перше, не спіймаю.

Коли до квартири навідувалися чужинці, цей бравий запівнічний вояка перетворювався на паралізоване котяче опудало з пазурами і хутром дибки. Хто його в такому стані мав необережність зачепити, міг залишитися без ока.

Але найбільшим пеклом було з таким боягузом подорожувати. Дві години йшло на те, щоби врешті виловити і запхати кота в спеціальну клітку з лози, яку він обдристував уже на під’їздах до вокзалу. Я мусила виходити з таксі раніше і чистила клітку на тротуарі завбачливо прихопленим з дому рулоном туалетного паперу. Кота я мусила при цьому притискати коліном до землі, щоб не скочив під колеса автомобілів. Але він навряд чи скочив би, бо від страху не міг поворухнутися, тільки витріщеними очиськами жер безкінечно ворожий простір навколо себе. Я злилась і розважалась одночасно. Такого страхопуда, казала я, немає на всьому білому світі. Коти моїх знайомих спокійно їздили на далекі відстані, а цей так ніколи й не зміг прийняти простого факту, що поза його тілом і поза його домом може існувати ще щось. Всесвіт мого кота був таким самим обмеженим і запліснявілим, як і мій. Тоді я не здогадувалася, що незабаром переплюну свого чотириногого вихованця і, приплюснута до тротуару, так само безпорадно капітулюватиму перед навколишнім, боячись поворухнутись, Щось прошепотіти чи бодай кліпнути.

У вагоні нічного потяга кота завжди попускало. Безмежний простір тут знову ставав обмеженим, мав підлогу, стіни і стелю, кіт обнюхував кожен сантиметр купе і знеможено засинав у ногах якоїсь доброї тітоньки-пасажирки до ранку. Мене після пережитих тортур він демонстративно ігнорував.