Таня Малярчук - Забуття

— Боягуз, — вигукнула Требинська, — самому духу не вистачило, прислав свого козачка.

— Ніякий я не козачок. Просто виконую прохання товариша.

— Так, вибачте. Я не хотіла вас образити. Липинський, так? Я вас пам’ятаю.

Кур’єрові не було видно, чи жінка плаче, чи кипить від люті.

— Дякую, що прийшли і повідомили. Інакше я би даремно чекала на цього… бовдура.

— Йому справді дуже шкода, але приїхати ніяк не виходило.

Требинська лихоманково обмірковувала ситуацію, а тоді раптом змінилася в голосі:

— Чи він такий хворий, що не зміг приїхати? Скажіть мені правду! Я поїду в Закопане!

— Доманицький хворий, але не так, щоб не могти подорожувати на невеликі відстані, дорога панно. Санаторій поза сумнівом пішов Василеві Миколайовичу на користь.

— Бовдур, — безсило повторила Требинська.

Липинський допоміг їй винести з потяга дві валізи. На пероні вони ще перекинулися кількома словами, Липинський справився про здоров’я старшої Требинської і чемно передав їй до Києва найщиріші вітання. У натовпі йому раптом привиділася сутула постать Доманицького, ніби він увесь час спостерігав за ними з безпечної відстані, але щойно Липинський звернув на постать увагу, вона безслідно зникла.

У Закопаному він збуджено доповідав товаришеві:

— Уявіть собі, я був упевнений, що бачив вас у натовпі на пероні! Ніби ви стоїте і спостерігаєте за нами з панною Лесею.

— Примарилося. Нащо би я це робив? — запевнив Доманицький і решту доповіді слухав без особливого зацікавлення.

— Я привіз вам із Кракова невеликий подарунок, — викладаючи на стіл якраз великий м’який згорток, Липинський аж сяяв від гордощів. — Це моє запасне пальто. Прошу його взяти, бо, їй-богу, не личить вам ходити у лахмані без ґудзиків. Мені запасне пальто зараз зовсім не потрібне, тільки дурно лежить і міль його точить.

Є одна світлина, де вони удвох на гірському тлі у дуже подібних пальтах, стоять чи то сидять — невідомо. Пальта з каракулевими комірами, відрізняються тільки вилогами, на головах — каракулеві шапки-кубанки, які Липинський кількома днями після дарування пальта купив собі і Доманицькому для походу до Морського Ока — легендарного гірського озера в Закопаному. Світлина зроблена саме там.

Похід відбувся на початку квітня, коли почали танути сніги. Гурт зібрався чималий. Із Кракова приїхав професор Лепкий з дружиною, зі Львова — два співробітники «Літературно-Наукового Вістника» з привітом від його головного редактора, професора Михайла Грушевського. Доманицький також запросив до товариства свого давнього знайомого, соціаліста Дмитра Донцова, який після восьми місяців відсидки в Лук’янівській тюрмі приїхав до Закопаного підлікувати нерви. На Липинського він справив приємне враження.

Йшли години три. Всі були по пояс у болоті, бо через відлигу дороги перетворилися на суцільне місиво, але ніхто не скаржився, коли нарешті дісталися берега. Озеро відкрилося походцям у всій красі. За формою воно справді нагадувало око, делікатно влите в татрську ущелину. Крига, яка трималася всі зимові місяці, скресла, і тепер здавалося, що то гігантський очний протез, який від старості пішов тріщинами.

Влаштували привал. Пані Лепкова роздавала канапки, тим часом Доманицький із запалом розповідав про свій новий видавничий проект — популярну історію України, яку з багатьма помилками написав старенький миколаївський судця Микола Аркас, а Доманицький взявся її відредагувати (власне, переписати) і наповнити ілюстраціями. Він був дуже захоплений своєю роботою.

— Ця «Історія» ще наробить шуму! Вона така проста і жвава, ніби казка. Ось як треба будити національну свідомість широкої публіки — доступним словом.

Липинський пообіцяв після виходу книжки обов’язково написати рецензію. Донцов із властивим йому прагненням бути оригінальним, сказав, що народофільство — пережиток минулого століття, і всі сили зараз треба спрямовувати на робітничий клас.

— Тут я з вами не погоджуюся, добродію, — заперечив Липинський, — робітничий клас у нас зденаціоналізований і аморфний, він не має своїх політичних гасел і навряд чи скоро їх здобуде. Українці — народ хліборобський. Саме їх, хліборобів, треба гуртувати і готувати до майбутньої державної боротьби, а не ділити по партіях на панів і холопів, як це люблять робити наші соціалісти.

— Ви зараз говорите як пан чи як холоп? — Донцов єхидно гигикнув.

— Моє походження нехай вас не обходить. Але коли дійде до боротьби за незалежність, саме люди зі статком і відповідною освітою зіграють вирішальну роль.