Таня Малярчук - Забуття

— Як виїду звідси, то, мабуть, умру, — віджартовувався він.

Липинський нашкріб із власного утримання достатню суму, щоб Доманицький залишився в Закопаному ще на три місяці. На той час, не маючи заробітку, він перебував на повному утриманні батьків.

— Це не подарунок, — сказав він товаришеві, коли той почав опиратися, — навіть не думайте, просто позичка до ліпших часів. Віддасте, коли наше діло з селянськими книжечками почне приносити прибуток.

А в лютому сталося дещо, від чого завжди веселий Доманицький зробився мовчазним і замкнутим: до Кракова приїжджала одна особа, з якою він не бачився вже більше двох років, а остання їхня зустріч закінчилася доволі неприємно. Особа написала листа, в якому повідомляла про свій приїзд і висловила бажання зустрітися знову. Доманицький носив листа у внутрішній кишені камізельки і не відповідав, лише кожного дня по кілька разів перечитував його або просто теребив у руках, ніби хотів витрясти зі шматка паперу останню душу. Липинський не розпитував, бо не мав звички лізти в чужі сердечні справи, тільки якось за вечерею обережно дав знати, що все бачить і готовий допомогти, якщо треба. Доманицький оживився.

— Побудьте моїм кур’єром! Поїдьте завтра до Кракова, зустріньте її на двірці і передайте мої слова.

— Якщо ви так хочете, то поїду. Мені й самому треба до Кракова владнати деякі приватні справи. Що передати?

— Що я дуже заклопотаний і тому не можу зустрітися.

Отримавши точні вказівки, Липинський виїхав наступного дня рано-вранці. По прибутті до Кракова він ще мав достатньо часу, щоб навідатися додому, і був напрочуд здивований сердечним прийомом Казимири. Вона цілу годину без угаву розповідала останні новини про нареченого своєї сестри, а тоді раптом заявила, що з минулого місяця бере уроки плавання.

— Плавання? Дивне захоплення для жінки, але якщо ти отримуєш від цього задоволення, то я не проти.

— Я хочу, щоб ми ще раз поїхали до моря, Вацлаве. Хочу могти плавати в морі. Адже ми поїдемо, правда?

Липинський кивнув не задумуючись. Він теж мав їй щось сказати.

— Є одна важлива справа, Казимиро. Ми з Василем Доманицьким, відомим київським діячем, який тепер разом зі мною лікується в Закопаному, заклали видавництво, будемо видавати брошури для селян. Справа дуже важлива і мені треба пожити деякий час у Києві, щоб наглядати за роботою.

— Чому Доманицький не поживе і не понаглядає?

— Йому заборонено в’їзд до Росії.

— Він злочинець?

— А хто в Росії не злочинець?

Казимира відвернулась.

— Ти надумав три роки жити в Києві?

— Не знаю. Поки що хочу роздивитися, чи це взагалі для мене. Для початку планую їхати на рік.

— А я?

Це питання не заскочило Липинського зненацька, але він замовк, малодушно понуривши голову. Йому хотілося розтерзати Казимиру в обіймах, сказати їй, що вона його жінка і мусить їхати за ним, ні, не мусить, але якщо любить, то мусить і навіть не думатиме вчинити інакше, бо без неї йому всюди заслання, без неї увесь світ, як тюрма, він сам собі, як тюрма.

— Як несходимою тюрмою іду собою, — тихо пробурмотів собі під ніс.

— Що ти сказав?

— Нічого. Ти повинна сама вирішити, чого хочеш. Я був би щасливий, якби ти поїхала зі мною, але насилувати свою жінку я не збираюся.

Липинський взяв дещо зі своєї кімнати, і вони попрощалися.

— Приїжджай до мене в санаторій, — сказав він на виході, — доктор Вільчинський пообіцяв не брати платні за короткий візит.

Казимира відповіла, що не знає, чи вдасться.

Вулиця Гуґо Коллонтая всього в кількох хвилинах ходьби від двірця. Липинському така близькість помешкання до двірця завжди здавалася незатишною, так наче місто не впускає до себе цілком і гудком паровоза постійно нагадує, що як приїхав, так і поїдеш, а сховок, про який ти так мрієш, шукай деінде. Він вийшов на перон саме тоді, коли заїжджав потяг зі Львова. Пасажирів у ньому було небагато. Липинський терпляче вичекав, аж усі вийдуть, тоді прочинив дверцята третього купе. Молода жінка здивовано дивилася звідти на Липинського.

— Не лякайтеся, панночко, — діловито сказав кур’єр, — я уповноважений нашим спільним знайомим зустріти вас і передати усне послання.

— Доманицький не прийде? — молода жінка виявилася Лесею, донькою поміщиці Марії Требинської, у чийому домі регулярно відбувалися журфікси української інтеліґенції. Доманицький був її домашнім учителем.

— Панно Лесю, Василь Миколайович такий заклопотаний, що не зміг сьогодні приїхати до Кракова. Попросив мене, щоб я перед вами вибачився і допоміг у разі потреби з багажем.