Донна Тартт - Щиголь

Того дня, коли я закінчив допомагати йому з цим будинком — було близько шостої години вечора, і я був із голови до ніг у пилюці, — Велті відкоркував пляшку вина, й ми випили його, сидячи на спакованих валізах і скринях, посеред голої підлоги та наповненого відлуннями порожнього будинку. Я був виснажений і стомлений — він заплатив мені готівкою, щоб гроші не дісталися моєму батькові, — і, коли я подякував йому й запитав, чи він не знайшов би іншої роботи для мене, він сказав: я щойно відкрив крамницю в Нью-Йорку, і, якщо тобі потрібна робота, ти її маєш. Тож ми цокнулися келихами, щоб скріпити цю домовленість, і я повернувся додому, спакував валізу, наповнену переважно книжками, попрощався з власним домом і наступного дня поїхав на вантажівці до Нью-Йорка, жодного разу не озирнувшись…

Розповідь закінчилася. Настала тиша. Ми все ще займалися сортуванням шпонів: фрагменти дерева завтовшки з папірець клацали, мов у якійсь старовинній, можливо, китайській грі, створюючи дивні звуки, завдяки яким ми почувалися наче в якійсь неозорій тиші.

— Ось він, — сказав я, схопив шматок дерева, підняв його і з тріумфом передав Гобі: він підходив кольором набагато ближче, аніж ті, які він уже відклав.

Він узяв його в мене, подивився під лампою.

— Може бути.

— А що в ньому не так?

— Розумієш, — він підніс шпон до окантування високого годинника, — у цій роботі головне — дібрати зернистість дерева. У цьому весь секрет. Відтінки в тоні підробити легше. Поглянь на оцей, — він підняв інший шматок дерева, колір якого відрізнявся на кілька тонів, — якщо застосувати трохи воску й пофарбувати його правильно, він може бути. Біхромат калію, трохи коричневої фарби в стилі Ван Дейка, а іноді, коли зернистість надто відрізняється, особливо в певних видів горіхового дерева, я застосовую нашатирний спирт, щоб зробити новий шматок дерева трохи чорнішим. Але тільки в тому разі, коли я не маю іншого виходу. Завжди краще застосовувати дерево того самого віку, що й те, яке ти лагодиш, коли воно в тебе є.

— Як ви навчилися це робити? — боязко запитав я.

Він засміявся.

— Так само, як ти навчаєшся тепер! Стоячи поруч і спостерігаючи. Намагаючись допомагати.

— Вас навчав Велті?

— О ні. Він розумів, як це робиться, у цьому бізнесі інакше не можна. Він мав дуже точне око, і я часто бігав і кликав його, коли потребував думки фахівця. Але перш ніж я приєднався до цієї фірми, він зазвичай не купував речей, які потребують реставрації. Ця робота вимагає великих витрат часу й особливого характеру, а він не мав на це ані темпераменту, ані фізичної вправності. Він волів купувати речі, охоче брав участь в аукціонах або перебував у своїй крамниці й базікав із покупцями. Щодня близько п’ятої години я підіймався сходами, щоб випити з ним чашку чаю. Немов із тюремного підземелля. У ті давні дні тут було вбого й паскудно — панували волога та пліснява. Коли я прийшов працювати на Велті, — він засміявся, — тут трудився старий на ім’я Абнер Моссбанк. Він ледве стояв на ногах, його пальці були покручені артритом, а очі ледве могли бачити. Іноді, щоб полагодити якусь річ, йому був потрібен цілий рік. Але я стояв у нього за спиною і спостерігав, як він працює. Він працював, як хірург. Не можна було ставити йому жодного запитання. У майстерні панувала цілковита тиша. Але він знав абсолютно все — знав ту справу, якої інші люди не знають або не завдають собі клопоту вивчити, — вона висить на ниточці, усе тоншій із кожним поколінням.

— Ваш батько не повернув вам гроші, які ви в нього заробили?

Він весело засміявся.

— Жодного пенні. І більше ніколи зі мною не розмовляв. Він був мерзенним старим паскудником — помер від серцевого нападу, коли звільняв одного зі своїх давніх працівників. То був найубогіший похорон із тих, які тобі будь-коли доводилося бачити. Три чорні парасольки під дощем зі снігом. Відразу пригадується Ебенезер Скрудж [44] Негативний персонаж Чарльза Діккенса. .

— Ви ніколи не повернулися до коледжу?

— Ні. Не схотів. Адже я знайшов діяльність собі до вподоби. Отже… — Він поклав обидві руки собі на поперек і випростався; витерті на ліктях рукави його піджака, просторого й трохи брудного, робили його схожим на добродушного конюха, який іде до стайні. — Мораль цієї історії в тому, що хто знає, куди все це тебе приведе?

— Що все це?

Він засміявся.

— Твої канікули під вітрилом, — сказав він, підходячи до полиці, де банки з пігментами стояли вишикувані, наче пляшечки з ліками в аптекаря: землисто-охряні, отруйно-зелені, вугільний порошок і спалена кістка. — Це може для тебе бути вирішальна мить. Буває, море захоплює людей.