Донна Тартт - Щиголь

Я стояв, утупивши погляд у немиту філіжанку, де на дні було на дюйм холодної кави, і думав, що мені робити. У вухах дзвеніло й свистіло, а голова так боліла, що я був неспроможний думати; хвилі темряви перекочувалися на межі мого зору. Я був надто зациклений на тому, що вона хвилюватиметься, надто поспішав додому, аби повідомити її, що зі мною все гаразд, і мені навіть на думку не спало, що її самої може не бути вдома.

Здригаючись із кожним кроком, я перетнув вітальню й увійшов до спальні батьків. Вона мало змінилася відтоді, як батько її покинув, проте стала трохи менш упорядкованою і більш жіночною тепер, коли належала тільки їй. Автовідповідач на столику біля незастеленого й зім’ятого ліжка був темний: ніхто не телефонував.

Стоячи у дверях, скорчений від болю, я спробував зосередитися. Різке відчуття денного руху вистрілило в моєму тілі, наче я проїхав в автомобілі надто велику відстань.

Насамперед я мусив знайти свій телефон, перевірити повідомлення. Проте я не знав, де його шукати. Вона забрала його в мене, коли мене відсторонили від уроків. Минулої ночі, коли вона пішла в душ, я спробував знайти його, зателефонувавши сам собі, але вона, мабуть, відключила його.

Пам’ятаю, я засунув руки до верхньої шухляди її комода й став нишпорити в плутанині її шарфів: там були шовк і оксамит, індійські вишивки…

Потім із величезним зусиллям (хоч він і не був важкий) я поставив стілець біля краю її ліжка й заліз на нього, щоб оглянути верхню полицю її шафи. Потім сидів на килимі в напівочманінні, прихилившись щокою до стільця, з бридким білим шумом у вухах.

Щось було не так. Я пам’ятаю, як несподівано підняв голову, переконаний, що газ витікає з кухонної плити і я незабаром отруюся. Проте не почув ніякого запаху газу.

Либонь, я заходив до маленької ванни в її спальні й шукав в аптечці аспірин, якісь ліки проти головного болю, точно не пам’ятаю. Напевне знаю лиш те, що в якусь мить я опинився у своїй кімнаті, не знаючи, як туди потрапив, спираючись рукою на стіну біля ліжка і відчуваючи, що зараз мене знудить. А потім усе так перемішалося, що я нічого більше не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, що чомусь опинився на канапі у вітальні й почув, як відчиняються двері.

Але то були двері не нашої квартири, а сусідньої. У кімнаті було поночі, і я міг чути післяобідній вуличний рух, звуки автомобільної години пік, потім я на мить завмер, коли почув у звуках щось знайоме, і знайомі обриси настільної лампи, спинки стільців, вигнуті у формі ліри, стали видимі на тлі тьмяно освітленого вікна.

— Мамо? — запитав я, й у моєму голосі пролунав надтріснутий звук паніки.

Я заснув у своєму брудному мокрому одязі. Канапа також стала мокра, з липучою заглибиною у формі тіла там, де я на ній лежав. Холодний бриз брязкав жалюзі крізь вікно, яке моя мати залишила частково відчиненим сьогодні вранці.

Годинник показував шосту сорок сім вечора. З дедалі більшим страхом я обійшов на негнучких ногах наше помешкання, вмикаючи все світло — навіть світло вгорі у вітальні, яке ми зазвичай не вмикали, бо лампи там були надто сильними і яскравими.

Стоячи у дверях маминої спальні, я побачив, як у темряві блимає червоний вогник. Чудова хвиля полегкості прокотилася мною: я метнувся навколо ліжка, намацав кнопку на автовідповідачі, й минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що голос у слухавці належав не моїй матері, а жінці, з якою вона працювала, причому той голос здався мені неприродно веселим:

— Привіт, Одрі. Це Прю, перевірка зв’язку. Шалений день, чи не так? Послухай-но, там до Пареджі надійшли правки, ми повинні їх обговорити, але термін пересунуто, тож можна не квапитися, принаймні поки що. Сподіваюся, з тобою все гаразд, моя люба, зателефонуй мені, коли зможеш.

Я довго стояв там, дивлячись на машину, після того як вислухав послання. Потім підняв краєчок жалюзі й визирнув на вуличний рух.

Це був час, коли люди повертаються з роботи додому. На вулиці слабко лунали автомобільні сигнали. У мене досі голова розколювалася від болю, і я мав відчуття (тоді воно було для мене новим, але згодом стало надто знайомим), що прокинувся після тяжкого похмілля, забувши про важливі речі, які треба зробити.

Я повернувся до її спальні й тремкими руками набрав номер її мобільного телефону, але від хвилювання помилився й мусив набирати його знову. Але мати не відповіла, увімкнулася голосова пошта. Я залишив послання: «Мамо, я турбуюся, де ти є?» — і сів на краєчку її ліжка, обхопивши руками голову.