Донна Тартт - Щиголь

До своєї родини? Я збентежено глянув на Бориса.

Містер Павликовський подивився на нього.

— Ти переклав йому те, що я сказав?

— Він сказав, що ти для нас як член сім’ї, — промовив Борис знудженим голосом, — і якщо він може щось зробити для тебе…

На мій превеликий подив, містер Павликовський притяг мене ближче й схопив у міцні обійми, тоді як я заплющив очі і спробував не звертати увагу на його запахи: крему для волосся, тіла, алкоголю і якогось гострого, вкрай смердючого одеколону.

— Про що йшлося? — запитав я, коли ми з Борисом піднялися в його кімнату й зачинили за собою двері.

Борис закотив очі.

— Повір мені. Тобі краще нічого не знати.

— Він весь час такий наклюканий? Як йому вдається зберегти свою роботу?

Борис захихотів.

— Він обіймає в компанії високу посаду, — сказав він. — Чи щось таке.

Ми сиділи в тьмяно освітленій, задрапованій батиком кімнаті Бориса, аж поки почули, як на під’їзній дорозі прогуркотіла вантажівка його батька.

— Тепер він довго не повернеться, — сказав Борис, коли я знов опустив штору на вікно. — Йому ніяково, що він так надовго лишає мене самого. Він знає, що наближається свято, і питав, чи зможу я пожити в тебе вдома.

— Ти й так весь час у мене живеш.

— Він це знає, — сказав Борис, відгортаючи волосся собі з очей. — Тому він тобі й подякував. Але — сподіваюся, ти не будеш проти — я дав йому твою неправильну адресу.

— Навіщо?

— Тому що, — він підсунув ноги так, щоб я міг сісти ближче до нього, хоч я його про це й не просив, — я подумав, ти не захочеш, щоб він удерся, п’яний, у твій дім посеред ночі. Розбудивши твого батька й Ксандру. Крім того — якщо він коли-небудь до тебе звернеться, — знай, він думає, що твоє прізвище Поттер.

— Чому?

— Так краще, — спокійно сказав Борис. — Повір мені.

Ми з Борисом лежали на підлозі перед телевізором у моєму домі, їли картопляні чіпси, пили горілку й дивилися парад, присвячений Дню подяки. У Нью-Йорку падав сніг. На екрані промайнула ціла низка надувних постатей — Снупі, Рональд Макдональд, Губка Боб, Містер Арахіс, — а трупа гавайських танцюристів у пов’язках на стегнах і солом’яних спідницях виконувала свій номер на Геральд-сквер.

— Не заздрю їм, — сказав Борис. — Об заклад б’юся, що в них там повідмерзали дупи.

— Ага, — сказав я, хоч і не дивився ані на надувні кулі, ані на танцюристів.

Побачивши на телеекрані Гералд-сквер, я відчув себе так, ніби заблукав за мільйони світлових років від Землі й раптом зловив радіосигнали, голоси дикторів та оплески публіки від давно зниклої цивілізації.

— Йолопи. Ну хіба можна так одягатися? Ці дівчата неминуче потраплять до лікарні.

Борис не тільки шалено нарікав на спеку, яка панувала в Лас-Веґасі, він також несхитно вірив у те, що будь-який «холод» спричиняє хвороби: басейни без підігріву, кондиціонери в моєму домі й навіть лід у напоях.

Він перекинувся на спину й подав мені пляшку.

— Ви з матір’ю ходили на цей парад?

— Ні.

— Чому ні? — запитав Борис, кинувши Попперу картопляний чіпс.

— Некультурний, — сказав я українською, запозичивши це слово від нього. — І забагато туристів.

Він запалив сигарету й запропонував іншу мені.

— Сумуєш?

— Трохи, — сказав я, перекинувшись набік, щоб припалити її від сірника.

Я не міг позбутися спогадів про те, як ми святкували День подяки раніше. Його картини виникали й зникали, наче кінокадри, яких я не міг зупинити: мати ходить боса в старих джинсах із дірками на колінах, відкорковує пляшку з вином, наливає для мене імбирного елю в келих для шампанського, викладає на стіл кілька оливок, умикає стереосистему, одягає кольоровий святковий фартух, розгортає грудку індички, яку вона купила для нас у чайнатауні лише для того, щоб зморщити ніс і відсахнутися від запаху: «О, Боже, Тео, вона зіпсувалася, відчини двері для мене», — але сморід аміаку роз’їдає їй очі, і вона, тримаючи зіпсовану індичку якнайдалі від себе, вибігає на пожежні сходи й спускається до сміттєвого бака, а я визираю з вікна й весело зображую блювотні звуки. Ми з’їли скромний обід із консервованого зеленого горошку, консервованої журавлини й коричневого рису з підсмаженим мигдалем. «Наш вегетаріанський соціалістичний День подяки» — називала це мама. Ми нічого особливого не планували, бо в неї на роботі горів якийсь терміновий проект. Вона пообіцяла, що наступного року (в обох у нас боліли животи від сміху; зіпсована індичка вельми розвеселила нас) ми візьмемо напрокат автомобіль і поїдемо до її друга Джеда у Вермонт або замовимо собі обід у якомусь великому ресторані типу «Ґреймерсі Таверн». Проте це майбутнє не відбулося, і я святкував свій алкогольно-чипсовий День подяки з Борисом перед екраном телевізора.