Донна Тартт - Щиголь

У Нью-Йорку, коли мені було років одинадцять, мама записала мене в літньому таборі в гурток «Юний кухар», де я навчився готувати кілька простих страв: гамбургери, підсмажений сир (який іноді готував увечері для мами, коли вона затримувалася на роботі) і те, що Борис називав яйцем із грінками. Поки я куховарив, Борис сидів на кухонному столі, розмовляв зі мною й штурхав ногами шухляди, а в кінці вечері мив посуд. Він розповів мені, що в Україні іноді залазив у кишені, щоб добути грошей собі на харч.

— Раз чи двічі мене викрили, але жодного разу не наздогнали.

— Можливо, нам треба коли-небудь сходити на Стрип, — сказав я. Ми стояли біля столу в моєму домі з ножами й виделками і їли стейки просто зі сковорідки. — Якщо ми хочемо ризикнути, краще місце годі знайти. Я ніколи ніде не бачив так багато п’яних, і всі вони не живуть у цьому місті.

Борис перестав жувати — він здавався шокованим.

— Але навіщо нам туди йти? Адже красти дуже легко й тут, у великих магазинах.

— Та я просто так сказав.

Грошей, які я одержав від консьєржів і які ми з Борисом витрачали по кілька доларів в автоматах із їжею, та в «7-Еleven» біля школи, в кіоску, який Борис називав маґазін, поки що нам вистачало, але мало вистачити ненадовго.

— Ха! А що ти робитимеш, коли тебе заарештують, Поттере? — сказав він, кинувши масний шматок стейка собаці, якого навчив танцювати на задніх лапах. — Хто готуватиме обід? І хто догляне за Бровком?

Собаку Ксандри Поппера він називав і Амілом, і Нітратом, і Попчиком, і Бровком — як завгодно, тільки не справжньою кличкою. Я став пускати пса в дім, хоч і не мав на це дозволу, бо стомився від того, як він постійно натягував свій ланцюг, щоб зазирнути у скляні двері, й несамовито гавкав. Але в домі він поводився на диво спокійно; зголоднівши за увагою, бігав за нами всюди, куди ми йшли, схвильовано дріботів слідом угору і вниз сходами, згортався в клубок і засинав на килимі, коли Борис і я читали, або сварились, або слухали музику, що лунала нагорі, у моїй кімнаті.

— Серйозно, Борисе, — сказав я, відкинувши волосся з лоба (мені слід було підстригтись, але я не хотів витрачати гроші), — я не бачу великої різниці між тим, щоб украсти стейк і вкрасти гаманець.

— Велика різниця, Поттере. — Він розкинув руки, щоб показати мені, яка вона велика. — Украсти щось у людини, яка працює? І вкрасти у великої й багатої компанії, що грабує людей?

— «Костко» не грабує людей. Це дешевий супермаркет,

— Я тебе зрозумів. Ми крастимемо найнеобхідніше в простих громадян. Такий ти вигадав геніальний план. Цить, — сказав він собаці, який гучно загавкав, випрошуючи ще один стейк.

— Я не став би красти в робочих людей, — сказав я, кинувши Попперові черговий стейк. — Але існує багато слизьких людей, які блукають по Веґасу з купами грошей.

— Слизьких?

— Спритних. Нечесних.

— Он як. — Скошена темна брова стрибнула вгору. — Досить справедливо. Але якщо ти вкрадеш гроші у слизького суб’єкта, наприклад у гангстера, то він тобі цього не подарує і зробить тобі боляче, нє? Розумієш?

— А ти не боявся, що тобі зроблять боляче в Україні?

Він здвигнув плечима.

— Там могли мене побити. Але не застрелити.

— Застрелити?

— Так, застрелити. Не роби такого здивованого обличчя. У цій ковбойській країні можливе все. Кожен має вогнепальну зброю.

— Я говорю не про полісменів. Я говорю про п’яних туристів. Вони кишать тут у неділю ввечері.

— Ха! — Він поставив сковорідку на підлогу, щоб пес доїв рештки. — Ти, безперечно, потрапиш до в’язниці, Поттере. Слабка мораль, рабське схиляння перед економікою. Ти поганий громадянин.

На той час — десь у жовтні абощо — ми з ним вечеряли майже щодня. Борис, який до вечері вже випивав три або чотири пива, після їжі переходив на гарячий чай. Потім, запивши вечерю чаркою горілки (я незабаром перейняв у нього цю звичку — «це допомагає перетравлювати їжу», пояснював Борис), ми читали, виконували домашню роботу, а іноді сперечалися й пили доти, доки не засинали перед телевізором.

— Не йди! — сказав Борис одного вечора в його домі, коли я наготувався вирушити додому перед самим кінцем «Чудової сімки» — фінальною перестрілкою, коли Юл Бріннер зібрав своїх людей. — Ти не побачиш найцікавішого.

— Так, але вже майже одинадцята.

Борис, який лежав на підлозі, піднявся на лікті. Довговолосий, худий і тонкий, він був прямою протилежністю Юла Бріннера в більшості характеристик, а проте між ними існувала дивна спорідненість: вони були наділені тією самою лукавою проникливістю, зацікавленою й дещо жорстокою, і мали щось монгольське або татарське в розрізі очей.