Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Попрощавшись із лікарем, Естер забрала зі столу папери й вийшла з бібліотеки; звук її чітких кроків та рішучий стукіт, із яким вона зачинила двері, свідчили про те задоволення, яке вона відчувала.

Здавалося, що у бібліотеці нікого не залишилося, але це було не так. Розпростершись на всю довжину свого маленького тіла, на верхній книжковій полиці, під стелею, лежала дівчинка і знервовано гризла нігті, намагаючись усвідомити почуте.

Оригінальне дослідження…

Аделіна придушує своє добре начало через Еммеліну…

Не треба було народитися генієм, щоб здогадатися, що мало трапитися.

Вони зробили це вночі.

Еммеліна навіть не поворухнулася, коли її підняли з ліжка. Мабуть, коли її виносили з кімнати й несли коридором, її, сонну, заспокоїв знайомий запах мила, який ішов від гувернантки. Тієї ночі дівчинка не втямила, що з нею збираються зробити. Пробудження й усвідомлення реальності мало статися лише кілька годин по тому.

З Аделіною було по-іншому. Кмітлива і здатна гостро відчувати, вона швидко прокинулася, відчувши відсутність сестри, й кинулася до дверей. Але двері було завбачливо замкнено дбайливою рукою Естер. Мить — і Аделіна все збагнула, про все здогадалася. Їх розділили!..

Аделіна не стала верещати, не стала гамселити кулаками по дверях, не стала дряпати нігтями замок. Уся її бурхлива енергія кудись зникла. Вона безсило опустилася на підлогу біля дверей і обм'якла, наче мішок із лахміттям. Так вона і провела решту ночі. Голі дошки долівки муляли їй кістки, але болю Аделіна не відчувала. Камін згас, але холоду дівчинка в тонкій нічній сорочці не відчувала теж. Вона нічого не відчувала взагалі. Вона зламалася.

Коли вранці по неї прийшли, Аделіна наче не чула, як повертався ключ у замку, ніяк не відреагувала, коли двері, відчинившись, відсунули її вбік. Очі її згасли, обличчя було ніби знекровлене. Вона була холодна, наче мрець, і тільки губи її безустанку ворушилися, тихо шепочучи те саме заклинання:

— Еммеліна, Еммеліна, Еммеліна…

Естер узяла Аделіну на руки. Яка легенька! Дівчинці вже виповнилося чотирнадцять, але тіло її було з самої шкіри та кісток. Несамовита енергія Аделіни підживлювалася силою волі, а коли сила волі зникла, то решта вже мало важила. Аделіну знесли вниз легко, наче невеличку подушку, яку збиралися вибити від пилу і провітрити.

Карета рушила. Кіньми правив Джон. Мовчки. Невідомо, чи підтримував він те, що відбувалося, чи ні. Усе вирішувала Естер.

Аделіні сказали, що її везуть побачитися з Еммеліною. Але цю брехню не варто було й вигадувати: дівчину тепер можна було забирати куди завгодно, і вона б не чинила жодного опору. Вона розгубилася. Наче відсторонилася сама від себе. Без сестри Аделіна була ніхто. До будинку лікаря Модслі привезли не людину, а лише оболонку. Там її й залишили.

Тим часом Еммеліну, так і не розбудивши її, перенесли з ліжка в кімнаті Естер назад до дитячої спальні. Там дівчинка проспала ще годину, а коли прокинулася, то з легким здивуванням виявила, що сестри немає. З наближенням ранку це здивування зростало, а вдень перетворилося на тривогу. Еммеліна шукала сестру в будинку. Шукала її у парку. Навіть заглибилась у ліс, наскільки дозволяла сміливість, а потім сходила до села.

Під вечір Естер знайшла Еммеліну край дороги. Дівчина стояла, невідривно вдивляючись туди, де, якщо продовжити лінію її погляду, і розташовувалися двері лікаревого будинку. Але піти туди вона не насмілювалася.

Естер обійняла Еммеліну за плечі, пригорнула до себе, а потім повела її назад до будинку. Час від часу Еммеліна, вагаючись, зупинялася, озиралася, ніби бажала повернутися, — але Естер брала її за руку й рішуче вела додому. Дівчинка покірливо, хоча й невпевнено, йшла слідком за нею. Після вечері з чаєм вона все стояла і дивилась у вікно.

Естер вклала її спати й зачинила двері. Але Еммеліні не спалося. Дівчинка проплакала всю ніч. Здавалося, її схлипуванням не буде кінця. Той самий нестерпний біль, що блискавкою проскочив крізь Аделіну, затримався в Еммеліні аж на добу. Але коли настав ранок, вона заспокоїлася. Після довгої ночі ридань і тремтіння до неї прийшло забуття.

Розлучення двійнят — це не просто розлучення. Уявіть, що ви пережили землетрус. Прийшовши до тями, ви ошелешено усвідомлюєте, що світ навколо вас невпізнанно змінився. Обрій пересунувся в інше місце. По-іншому світить сонце. Зі знайомого до дрібниць ландшафту не лишилося нічого. Так, ви живі. Але це життя мало схоже на попереднє. Воно мало схоже на життя взагалі. Тож не дивно, що ті, хто пережив подібні катастрофи, часто жалкують, що не загинули разом із рештою людей.