Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Я сама, я сама!

Вона стала навшпиньки, простягла руку і, не звертаючи уваги на незгоду брата, кинула папірець, намагаючись влучити у роззявлену пащу кошика. Але тут дмухнув вітер і поніс обгортку по дорозі.

— Я ж казав тобі!

Обоє дитинчат прожогом кинулися навздогін, але різко зупинилися, забачивши мене. Два біляві чубчики над двома парами абсолютно однакових карих оченят. Два ротики, розтулені від несподіванки. Ні, не двійнята, але такі схожі!.. Я зупинилася, підняла обгортку і простягнула їм. Дівчинка хотіла була її взяти й ступила крок мені назустріч. Але її обережніший брат рукою перекрив дорогу й гукнув:

— Мамо!

Білява жінка біля поштової скриньки бачила, що відбувається.

— Усе гаразд, Томе! Нехай вона візьме її.

Не поглянувши на мене, дівчинка забрала обгортку.

— Скажіть «дякую», — гукнула мати.

Дітлахи ніяково подякували мені, повернулися і, задоволені, знову побігли до сміттєвого кошика. Цього разу матуся підняла доньку, щоб та змогла нарешті вкинути папірець, а опустивши її, знову повернулася в мій бік та з погано прихованою цікавістю поглянула на фотоапарат, що я тримала у руках.

Енджелфілд явно був не тим місцем, де можна було залишитися непоміченою.

Жінка стримано посміхнулася.

— Приємної прогулянки, — мовила вона і пішла наздоганяти своїх дітлахів, що вже мчали вулицею до хат.

Я довго дивилася їм услід.

Дітлахи бігли, штовхаючись і вертячись одне біля одного, немов зв'язані невидимим мотузком. З телепатичною синхронністю вони навмання змінювали напрямок, то раптово вповільнюючись, то прискорюючись. Вони були як двоє танцюристів, що рухаються під одну й ту саму внутрішню музику, як два листочки, підхоплені одним поривом вітру, у цьому було щось надприродне — але водночас до болю знайоме. Мені хотілося дивитися на них і далі, але, побоюючись, що вони обернуться й помітять мій погляд, я змусила себе облишити споглядання й пішла геть.

За кілька сотень ярдів показалися паркова брама. Вона була не просто зачинена, а немов приросла до землі та зрослася зі стеблами плюща, який щільно пронизав вишукані ґрати в усіх напрямках. Над брамою височіла сіра кам'яна арка із двома невеличкими приміщеннями. В одному вікні виднівся клапоть паперу. Як читач зі стажем, я не змогла приборкати спокуси і продерлася через високу мокру траву, щоб прочитати, що там написано. Але виявилося, що то оголошення-привид: кольоровий логотип будівельної компанії зберігся, але текст під ним перетворився на блідо-сірі плями, трохи темніші за тло. Ще нижче проглядалася якась подоба підпису, наче зробленого від руки, але його за багато місяців вибілило сонце.

Я вже була приготувалася до тривалої подорожі вздовж огорожі у пошуках проходу, як через декілька кроків натрапила на маленьку дерев'яну хвіртку в стіні. Замка на ній не було, лише засув. Мить — і я вже по той бік огорожі.

Колись під'їзна алея була всипана гравієм, але зараз камінці під ногами перемежали залисини голої землі та острівці чахлої трави. Алея вела до невеличкої кам'яної церкви із цвинтарною брамою, а потім робила різкий поворот і ховалася за деревами та чагарниками. Їхнє гілля змагалося за простір, трави й бур'яни розросталися, куди тільки могли.

Я рушила до церкви. Хоча й перебудована у вікторіанську добу, ця середньовічна споруда з каменю та піщанику примудрилася зберегти стриманість тих давніх часів. Це була невеличка акуратна каплиця, шпиль якої вказував напрямок до царства небесного, не намагаючись проткнути в ньому діру. Розташована вона була саме на повороті гравійної алеї; я підходила дедалі ближче, і краєвид збоку дедалі більшою мірою відволікав мою увагу. Із кожним кроком я бачила дедалі більше, аж доки переді мною не виринула невідь-звідки величезна купа світло-сірого каміння — маєток Енджелфілд. Я заклякла як укопана.

Будинок розташовувався під незручним кутом. Наближаючись до нього алеєю, ви натрапляли саме на його ріг, і тому було неясно, де ж розташовується фасад. Будинок наче знав, що має зустрічати візитерів обличчям, але в останню мить не зміг здолати бажання відвернутися і вдати, ніби він уважно розглядає оленячий заповідник та лісисту місцевість за терасами. Тож візитера зустрічала не гостинна посмішка, а непривітний прийом.

Це відчуття незручності підсилювалося тим, що споруда була асиметрична. Основний корпус будинку мав три великі виступи з вікнами, кожен чотири поверхи заввишки, і лише дванадцять високих та широких вікон надавали фасадові хоч якоїсь гармонії. У решті ж будинку вікна створювали хаотичну мішанину, серед них не було двох однакових, ані розташованих на одному рівні із сусідом ліворуч, праворуч, згори чи знизу. Балюстрада над третім поверхом ніби обіймала будинок, щоб надати цій безладній архітектурі хоч якоїсь цілісності, але ті зусилля зводилися нанівець або через якісь недоладні виступи, що стирчали сям-там, або через недоречно розташоване вікно. Посередині балюстрада переривалася, а потім з іншого боку продовжувала ті самі марні зусилля. Над нею здіймалася нерівна лінія даху, що складалася з башт, башточок і димарів, усі світло-жовтого кольору.