Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Ось, можете працювати, — підбадьорливо сказав він і пішов.

Я прочитала, що пожежа в Енджелфілді виникла, радше за все, випадково. У ті часи люди зазвичай тримали запаси сировини для опалювання у своїх помешканнях; саме через це вогонь і поширився з такою неймовірною швидкістю. В оселі нікого, крім двох племінниць господаря, не було; їм удалося врятуватися, й вони потрапили до шпиталю. Сам же господар був, як вважалося, у від'їзді. (Як вважалося… Дивно. Я швидко занотувала дати: до появи ОСС залишалося ще шість років.) Газетна стаття закінчувалася коротким коментарем стосовно архітектурної цінності будинку, де сталася пожежа; зазначалося також, що наразі мешканців у ньому не залишилося.

Я занотувала цю інформацію й швидко переглянула заголовки — чи є щось про подальші події довкола будинку; але не знайшла нічого і, відклавши газети, взялася за інші шухляди.

«Розкажіть мені правду», — сказав колись хлопчина-ре-портер. Старомодно вдягнений парубійко прийшов до Віди Вінтер сорок років тому, щоб узяти інтерв'ю. Довіку не забуде вона цих слів.

Та жодних ознак інтерв'ю я не виявила. Не було навіть літературного розділу в чіткому розумінні цього слова. Єдиним, що мало стосунок до літератури, були спорадичні книжкові ревю під заголовком «Цікаві книжки», написані рецензентом міс Дженкінсоп. У її коментарях мій погляд двічі наштовхнувся на ім'я міс Вінтер. Міс Дженкінсоп, вочевидь, читала романи Віди Вінтер і захоплювалася ними; вона відгукувалася про них із похвалою, сповненою ентузіазму. Ця похвала, хоч і висловлена не зовсім вміло з літературної точки зору, була цілком заслуженою, але було очевидно, що міс Дженкінсоп із відомою письменницею ніколи не зустрічалася, як очевидно було й те, що сама міс Дженкінсоп аніяк не могла бути отим парубійком у старомодному костюмі брунатного кольору.

Я згорнула останню газету й акуратно поклала її до шухляди.

Отже, хлопець у брунатному костюмі був вигадкою, фікцією. Навмисне придуманою пасткою для мене. Хробачком, що його чіпляє на гачок рибалка. Власне, цього й слід було очікувати. Моя надія на реальність хлопця-репортера зросла, мабуть, через те, що я знайшла підтвердження існування Джорджа й Матильди, Чарлі та Ізабель. Що ж, вони і справді існували, а от парубок у брунатному костюмі — ні.

Одягнувши капелюшок і рукавички, я вийшла з офісу «Бенбері Геральд».

Ідучи вулицею в пошуках кафе, я згадала лист міс Вінтер. Я згадала слова уявного репортера у брунатному костюмі та їхнє відлуння у моїй кімнаті в мансарді. Усе це виявилося просто фікцією, що її створила уява письменниці! Що ж, я не повинна була виключати такого варіанта. Вона ж володарка слів. Пряде з них легенди. Вона — оповідачка. Творець сюжетів. Іншими словами, брехунка. І оте благання, що так зворушило мене, — «Розкажіть мені правду!» — вимовила людина, якої в дійсності не існувало.

Моєму жорстокому розчаруванню не було меж.

У Бенбері я сіла в автобус.

— Енджелфілд? — перепитав водій. — Ні, автобуси туди не ходять. Принаймні поки що. Може, коли збудують готель, ситуація зміниться.

— А там будують готель?

— Так. Спочатку знесуть якісь старі руїни, а потім збудують класний готель. Може, тоді й пустять автобус для персоналу, але зараз найкраще — це зійти біля «Зайця і гончаків» на Чініз-роуд, а далі пішки, приблизно милю, не більше.

Нічого особливого в Енджелфілді я не знайшла. Там була одна-єдина вулиця, яка, згідно з дерев'яною табличкою, називалася просто і ясно: Street. [5] Вулиця (англ.). Я пройшла повз десяток одноповерхових будинків, споруджених попарно. То тут, то там виднілася якась визначальна риса: то високий тис, то дитяча гойдалка, то дерев'яний ослін. Але здебільшого кожна оселя, з її солом'яним дахом, білим фасадом і невигадливою кам'яною кладкою, як дві краплі води нагадувала сусідню.

Вікна хат виходили на акуратно розмежовані поля, на яких стирчали поодинокі дерева. За деревами паслися вівці та корови, а ще далі починався густий лісок. Саме за ним, якщо вірити мапі, і розташовувався оленячий заповідник. Тротуару як такого тут не було, та в ньому й не було потреби, бо автомобільного руху не було також. Не було тут помітно й жодних ознак життя, аж доки я не проминула останню хату і не вийшла до поштового відділення, яке одночасно було сільською крамницею.

З крамниці вигулькнули двоє малюків у жовтеньких макінтошах і побігли поперед матері, яка затрималася біля поштової скриньки. Невеличка на зріст і тендітна, жінка силкувалася приклеїти поштові марки на конверти, намагаючись не впустити при цьому заткнутої під руку газети. Старший малюк, хлопчик, простяг руку до сміттєвого кошика на придорожньому стовпі, щоб викинути обгортку з цукерок, потім підійшов до сестри, щоб і її обгортку викинути туди ж, але дівчинка запротестувала: