Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Я вже знала, що тут живе Еммеліна: часто чула її вночі, бачила у саду. Я з'ясувала, де вона живе. А тієї ночі я декого привела на зустріч із нею. Але Еммеліна перелякалася. Я не збиралася жодним чином її настрахати. Просто ми заскочили її зненацька, і коли вона нас побачила, то… — слова застрягли в моєму горлі.

— Заспокойтеся, тут немає вашої провини. Не картайте себе. Плач, завивання, нервові зриви — з усім цим я і Джудіт мали справу й раніше. Якщо хтось і винуватий, то це я, бо не дала вам знати раніше про її присутність у моєму домі. Тут, напевне, спрацювала моя схильність до надмірної обережності та потайливості. Те, що я не сказала про Еммеліну, було глупством з мого боку. — Віда Вінтер на мить замовкла. — А ви часом не маєте бажання сказати мені, кого це ви тоді з собою привели?

— Колись Еммеліна народила дитину, — відповіла я. — Саме ця дитина зі мною й приходила. Пам'ятаєте парубка у брунатному костюмі?

Тільки-но я це промовила, як питання, на які я й досі не знала відповіді, полетіли наввипередки з моїх вуст. Мабуть, мені здавалося, що моя щирість спонукає міс Вінтер до щирості навзаєм.

— А що то Еммеліна шукала у парку? Коли я її там зустріла, вона саме намагалася щось викопати. І вона робить це досить часто: Моріс каже, що то лисиці риються, але я знаю, що це неправда.

Міс Вінтер мовчки слухала мене з кам'яним виразом обличчя.

— «Мертві йдуть під землю», — процитувала я. — Ось що вона мені сказала. Хто ж, на її думку, похований тут у парку? Її дитина? Естер? Кого вона шукає під землею?

Міс Вінтер щось стиха промимрила, але цього було достатньо, щоб негайно воскресити у моїй пам'яті втрачений спогад про незрозумілу фразу, яку хрипко кинула мені Еммеліна тієї ночі у парку. Це були саме ті слова!

— Оце воно? — спитала міс Вінтер. — Саме це вона вам сказала?

Я кивнула.

— Мовою двійнят?

Я кивнула знову.

Міс Вінтер із цікавістю поглянула на мене.

— У вас добре виходить, Марґарет. Чесно кажучи, я й не думала, що ви така здібна. Однак річ у тім, що узгодження цієї історії в часі почало виходити з-під контролю. Ми випереджаємо самих себе. — На мить Віда Вінтер замовкла, вдивляючись у свою долоню, а потім різко поглянула мені у вічі і промовила: — Я пообіцяла вам розповісти правду. І цієї обіцянки я дотримуюся. Але перш ніж я продовжу розповідь, дещо має трапитися. Чекати лишилося недовго. Та поки що це не трапилося.

— А що…

Та не встигла я скінчити запитання, як вона похитала головою.

— Може, нам краще повернутися до леді Одлі та її таємниці?

Я почитала ще приблизно півгодини, але ніяк не могла сконцентруватися на оповіді, і складалося враження, що у міс Вінтер теж виникли проблеми із зосередженням уваги. Коли Джудіт прийшла постукати у двері і сповістити, що настав час вечеряти, я згорнула книжку й відклала її, а міс Вінтер сказала мені — так, наче ми продовжували щойно припинену бесіду:

— Якщо ви ще не дуже втомилися, то чому б вам не завітати до Еммеліни сьогодні увечері?

В означений час я рушила до апартаментів Еммеліни. Це був мій перший візит у ролі запрошеної гості, і першим, із чим я зустрілася, навіть не встигши увійти до кімнати, була густа, непроникна тиша. У дверях я зупинилася (сестри ще не встигли мене побачити) і почула, як вони перешіптуються — на межі сприйняття, коли тертя повітря об голосові зв'язки кличе до життя ледь чутний звук, так само як малесенький камінчик збурює у воді ледь помітні хвильки. Проривні приголосні стихали ще до того, як їх можна було почути, приглушені гортанні сприймалися як шум крові, що пульсує у ваших вухах. Тільки-но мені починало здаватися, що розмова припинилася, як легкий шелест, схожий на лопотіння крил нічного метелика, засвідчував її продовження.

Я прокашлялася.

— А, Марґарет. — Міс Вінтер, сидячи в інвалідному візку біля ліжка сестри, кивнула мені на стілець, що стояв з іншого боку ліжка. — Добре, що ви прийшли. Сідайте.

Я поглянула на Еммеліну, голова якої спочивала на подушці. Червоні та білі шрами й опіки на обличчі; повнота людини, яку добре годують; сплутані пасма сивого волосся. Апатичний погляд Еммеліни блукав по стелі; здається, до моєї присутності їй було абсолютно байдуже. І все ж, пригадуючи Еммеліну під час нашої першої зустрічі в саду, я ловила себе на думці: щось у ній змінилося. Це факт. Зміна відбулася, це відразу впадало у вічі, але якою саме була ця зміна — визначити було важко.