Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Розумницею ця дівчинка не стане, але я впевнена: надійде час, і вона зможе жити окремо від сестри. Може, навіть заміж вийде.

Я пригадала також слова Хазяйки про Ізабель:

— Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати.

Пригадала — і раптом занепокоїлася.

Тим часом Еммеліна, і не підозрюючи про свою жіночу привабливість, плюхнулася у крісло, витягла із шовкової сумочки колоду карт і з дитячою безпосередністю мовила:

— То що, зіграймо?

— Я трохи заспокоїлася, але все одно намагалася робити так, щоб вона не виходила з будинку у своїх нових нарядах.

Джон впав в апатію. Утім, на один рішучий крок він таки спромігся: найняв хлопця, щоб той допомагав йому в парку.

— Усе буде гаразд. Це ж Амброс, син старого Проктора. Тихий, спокійний хлопець. Він тут ненадовго. Доки я не полагоджу будинок.

Але я ніскілечки не сумнівалася, що цей ремонт триватиме до нових віників.

І хлопець з'явився. Він був вищий за Джона і ширший у плечах. Запхавши руки в кишені, чоловіки трохи постояли, погомоніли про справу, і парубок узявся до роботи. Він копав розмірено і неквапливо; ритмічне гепання лопати об ґрунт нервувало мене. «І навіщо він нам здався? — хотілося спитати мені. — Він же такий самий чужинець, як і решта».

Але — через якісь невідомі мені обставини — для Джона цей хлопець чужинцем не був. Може, тому, що він прийшов із Джонового світу, світу чоловіків, світу, про який я не мала жодного уявлення.

— Він хороший хлопчина, — знов і знов повторював Джон у відповідь на мої настирливі запитання. — Трудяга. Багато не питає, зате багато працює і не базікає.

— Але, крім язика, він ще й очі має.

Джон знизав плечима й відвернувся, намагаючись не показувати свого занепокоєння.

— Я ж не вічний. Ніщо не вічне, — нарешті мовив він і зробив непевний жест рукою, наче намагаючись охопити і будинок, і його мешканців, і все життя. — Якогось дня настануть зміни.

— Зміни?

— Ти ж ростеш, незабаром станеш дорослою. Невже ти думаєш, що все залишиться таким, як було? Бути дитиною — це одне, а бути дорослою…

Не встиг він договорити, як я пішла геть. Я не бажала знати, що означає бути дорослою.

Еммеліна була у спальні — зривала блискітки з елегантного вечірнього кашне для своєї колекції скарбів. Я сіла поруч із нею. Сестра настільки захопилася своїм заняттям, що навіть не помітила, як я увійшла. Її пухкі конічні пальці хапали прикрасу і безжально шарпали, доки та не відривалася. Потім Еммеліна кидала блискітку до скриньки. Робота копітка, забарна; але ж у моєї сестри все життя було попереду! З незмінним виразом на обличчі знущалася вона з беззахисного шалика. Погляд — зосереджений і водночас замріяний. Губи стулені в тоненький шнурочок. Час від часу повіки опускаються, затуляючи зелені зіниці, а торкнувшись нижнього краю, відразу ж здіймаються, демонструючи незмінно зелені очі.

Цікаво, невже і я так само гарна? Авжеж, бо я бачила у дзеркалі, що мої очі не гірші за очі Еммеліни. Я знала, що в мене така сама копиця червоно-рудого волосся, що кучерявиться на потилиці. А ще я знала, як задивлялися на нас люди під час наших нечастих прогулянок, коли ми з Еммеліною, в однакових сукнях, тримаючись за руки, з'являлися на Стрит. Та все одно я не схожа на сестру, еге ж? На моєму обличчі не буває такої млявої зосередженості. Навпаки — на ньому майже завжди невдоволена гримаса. Я то сердито кусаю губи, то невдоволено відкидаю за плече пасмо волосся, то дратуюся від нетерплячки. Такою спокійною й сумирною, як Еммеліна, я ніколи не буду. На її місці я б відривала блискітки зубами!

— Ти ж не покинеш мене? — тихо спитала я її. — Я ж бо тебе не хочу покидати. Ми лишимося тут назавжди. Разом. Що б там не казав Джон-копач. Пограймося?

Але сестра мовчки вовтузилася з шаликом, наче не чуючи мене.

— Пограймо у весілля? Ти будеш нареченою. Нумо! Вдягни ось це… — і я витягла з купи у кутку якусь річ із жовтої напівпрозорої тканини. — Дивись, схоже на вуаль!

Та Еммеліна й очей не підвела, навіть коли я начепила оту марлю їй на голову. Вона просто відкинула її рукою і знову заходилася тріпати свої блискітки.

Я полишила спроби привернути увагу сестри і натомість глянула на її скриньку зі скарбами. У ній і досі лежали вичищені до блиску ключі, що їх лишила Естер, хоча Еммеліна, схоже, вже встигла забути їхню колишню хазяйку. Там були шматочки біжутерії Ізабель, кольорові обгортки від цукерок, якими колись частувала мою сестру гувернантка, небезпечно гострий осколок зеленої скляної пляшки, золотиста з країв стрічка, яка колись належала мені: її подарувала мені Хазяйка так давно, що я й не пам'ятала, коли саме. А під усім цим і досі лежали сріблясті нитки, які Еммеліна повисмикувала зі штор того самого дня, коли приїхала Естер.