Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Це міс Вінтер.

Ні, це не міс Вінтер, не може бути.

Та ні, то таки міс Вінтер! Я знала. Я відчувала це. То була вона, і двох думок тут не могло бути.

Але як же то могла бути вона? Міс Вінтер — квола і хвора. Її завжди возять в інвалідному візку. Вона надто погано почувається, щоб отак нахилятися й висмикувати бур'яни, тим паче — стояти навколішках на сирій холодній землі і шалено в ній ритися.

Це була не міс Вінтер.

Але якимось незбагненним чином, попри всі розумні аргументи — то вона.

Перша мить була нескінченно-довгою і сповненою сумнівів.

Друга мить, коли вона нарешті настала, принесла з собою розгадку.

Фігура завмерла… підвелася… повернулася… і я все зрозуміла.

Очі міс Вінтер. Яскраві, неприродно-зелені.

Але обличчя не міс Вінтер.

Дрябла, пошрамована шкіра, причому можна здогадатися, що до такого руйнування доклався не лише невблаганний час. Дві западини-щоки. Перекривлені губи: верхня — вигин бездоганної форми, слід колишньої краси, нижня — перекошений білий трансплантат.

Та це ж Еммеліна! Сестра-близнючка міс Вінтер!

Вона жива і мешкає в цьому будинку!

Думки мої враз переплуталися; кров загупала у скронях; від несподіваного шоку я заклякла, наче спаралізована. Сестра міс Вінтер втупилася в мене незмигними очима, і мені здалося, що вона злякалася менше за мене. Але не менше здивувалася. Від несподіванки ми обидві завмерли, наче позбавлені руху.

Першою прийшла до тями незнайомка. Погрозливо простягнувши у мій бік брудну, вимазану землею руку, вона хрипким голосом проскреготіла кілька безглуздих звуків.

Ошелешення загальмувало мою реакцію; не встигла я навіть вимовити її імені, як жінка відвернулася й потупцювала геть, нахилившись уперед і ввібгавши голову в плечі. Звідкілясь із темряви вигулькнув кіт. Ігноруючи мене, він солодко потягнувся, а потім кинувся за нею навздогін. Невдовзі вони зникли за аркою, а я лишилася сама. А поруч — клаптик розритої землі.

От тобі й «бісові лисиці»!..

Коли жінка й кіт щезли, я мала повне право переконати себе, що все це я нафантазувала. Що я — сновида й мені наснилося, ніби переді мною з'явилася сестра-близнючка Аделіни та проскреготіла якесь таємне і незрозуміле послання. Але я знала, що це не сон. І хоча жінки вже не було видно, її й досі було чути. Вона наспівувала на ходу. Отой уривок із п'яти нот, що так дратував мене. Ля , ля-ля, ля-ля.

Я стояла й слухала, аж поки звуки не розтанули в далині.

Раптом відчувши, як у мене задубіли на холоді руки й ноги, я поспішила повернутись до будинку.

Спливло багато років відтоді, як я опанувала фонетичну абетку. Усе почалося з розділу в книжці з лінгвістики, що продавалася у татовій крамниці. Спочатку я не мала жодного конкретного інтересу: просто в один із вихідних мені не було чим зайнятися, і мене привабили значки та символи у цій книжці. Там були як знайомі літери, так і незнайомі. Великі N, несхожі на маленькі n, та великі Y , несхожі на маленькі у. Інші літери, n, d, s та z, мали прироблені до них смішні хвостики та петельки, а літери h, і та u можна було перекреслювати так само, як і f . Мені подобалися ці задерикуваті чудернацькі гібриди: я списувала цілі аркуші літерами т, які можна було перетворити на j, а також літерами v, що хитко балансували на малесеньких о , немов дресировані песики на м'ячах у цирку. Батько ж, випадково побачивши мої аркуші з символами, навчив мене тих звуків, які кожен із цих символів означав. І я виявила, що за допомогою міжнародної фонетичної абетки можна писати слова, що скидалися на математичні формули, слова, схожі на таємний шифр, слова, що нагадували мертві, назавжди втрачені мови.

Бо мені була потрібна втрачена мова. Щоб мати змогу спілкуватися з мертвими і втраченими. А одне слово я писала і переписувала багато разів. Це було ім'я моєї сестри. Як талісман. Я складала папірець із цим ім'ям у красиву мініатюрну фігурку і завжди тримала при собі. Узимку папірець жив у кишені мого пальта, влітку, схований у шкарпетку, пошкрябував мою ногу. Уночі я засинала, тримаючи його у руці. Але хоч як я намагалася, мені не завжди вдавалося зберегти цей заповітний папірець. Інколи я губила його, виготовляла новий, потім випадково знаходила старий. Якось мати спробувала витягти талісман з моєї руки, та я взяла й проковтнула його, хоча матері однаково не вдалося б його прочитати. Але коли заяложений і потертий папірець із дна моєї напханої всяким непотребом шухляди видобув батько, я не зробила нічого, щоб зупинити його. Коли тато прочитав закодоване ім'я, його обличчя якось враз змарніло, а очі сповнилися печаллю.