Террі Пратчетт - Правда

— Все одно зробіть це. Гроші якось знайдемо, — Вільям нахилився над лядою льоха. — Отто!

Вампір до пояса висунувся з люка. В руці він тримав напіврозібраний іконограф.

— Чим мошу служити?

— Ти маєш якісь ідеї щодо того, як нам підвищити тираж?

— Шчо вам треба тепер? Картинки, шчо стрибають з паперу? Картинки, шчо говорять? Картинки, шчо слідкують за вами поглядом, поки ви ходите по кімната?

— Не варто дратуватись, — сказав Вільям. — Я ж не вимагаю кольору чи чогось…

— Колір? — перепитав вампір. — І фсе? Колір — це льохко. Як швидко треба його зробити?

— Нічого не вийде, — впевнено сказав Вернигора.

— Та нефже? Тут десь є майстерня, котрий робить кольорові скло?

— Ну, я знаю одного гнома, що володіє виробництвом вітражів, — сказав Вернигора. — Вони роблять величезну кількість відтінків, але…

— Я б хотіф подивитись на взірці якнайшвидшче. І на фарбен. Ви ш можете роздобути й фарбен, так?

— Без проблем, — відповів гном. — Але ж знадобляться сотні різних фарб, хіба ні?

— Зофсім ні. Я зараз зроблю список, що мені треба. Звісно, я не обіцяйт вам з першого ш разу якість «Бурлі і Сцронгінзерарм». Тобто не просіть у мене ніжної гри сфітлотіні на осінньому листячку чи шчось такого. Але картинки з чіткими тінями мають вийти. Піде?

— Не те слово.

— Данке.

Вільям встав.

— А тепер, — сказав він, — час вшанувати візитом Короля Золотої Ріки.

— Ніколи не розуміла, за що його так прозвали, — сказала Сахариса. — Я маю на увазі, в місті ж немає ніякої золотої річки?

— Панове.

Пан Підступп чекав на них у вітальні пустого будинку. Коли члени «Нової фірми» увійшли, він підвівся і стиснув свій портфель. Скидалось на те, що він перебував у надзвичайно поганому настрої.

— Де ви були?

— Ходили перекусити. Ви зранку не з’явились, а пан Тюльпан зголоднів.

— Я ж казав вам, що треба уникати чужих очей.

— Пан Тюльпан не вміє уникати чужих очей. В будь-якому разі, все ж пройшло добре — та ви, напевне, вже в курсі. Щоправда, нас ледь не повбивали через те, що ви багато чого замовчали — але кому цікава наша доля, еге ж? Це обійдеться вам у копієчку.

Пан Піступп пильно подивився на них.

— Мій час коштує дорого, пане Шпилько, тож не будемо тягти кота за хвіст. Що ви зробили з собакою?

— Нам ніхто не казав ні про якого собаку! — загарчав пан Тюльпан. Пан Шпилька знав, що це був неправильний тон.

— Отже, ви витримали важку битву з песиком, — сказав пан Підступп. — І де ж він?

— Нема. Втік. Покусав нас, мля, за ноги, та й змився.

Пан Підступп зітхнув. Це було як протяг з прадавньої могили.

— Я попереджав вас, що в штаті Варти працює перевертень, — сказав він.

— І шо? — спитав пан Тюльпан.

— Для перевертня немає складнощів у тому, щоб поговорити з собакою.

— Що-що? Ви хочете сказати, ніби хтось дослухатиметься пса?! — вигукнув пан Шпилька.

— На жаль, саме так, — сказав пан Підступп. — Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж, існують цілком однозначні прецеденти. В цьому місті, джентльмени, в різні часи до суду притягнуто сім свиней, зграю пацюків, чотирьох коней, блоху та бджолиний рій. Торік при розслідуванні вбивства з обтяжуючими обставинами в якості свідка обвинувачення було залучено какаду, і я змушений був забезпечити йому участь у програмі захисту свідків. Гадаю, нині він прикидається здоровенним хвилястим папугою, — пан Підступп струсонув головою. — На жаль, тваринам теж є місце в храмі правосуддя. Безумовно, в нашій ситуації існує величезна кількість найрізноманітніших застережень, але правда, пане Шпилько, в тому, що командор Ваймз обов’язково розбудує слідство навіть на найменшій зачіпці. Він почне… ставити запитання. Він уже знає, що щось не так, але мусить спиратися на милиці доказів та свідчень, а наразі немає ні тих, ні інших. Проте якщо собака знайдеться, це може виявитись ниткою, що дозволить розплутати клубок.

— Відсипте йому кілька тисяч, — сказав пан Шпилька. — З поліцейськими це завжди працює.

— Якщо не помиляюся, останній, хто намагався підкупити Ваймза, досі не може випрямити один зі своїх пальців, — сказав пан Підступп.

— Ми робили все так, як нам, мля, наказували! — заревів пан Тюльпан, наставляючи на пана Підступпа пальця завтовшки з сосиску.

Адвокат вивчив пана Тюльпана поглядом.

— «Вбий кухаря!», — сказав він. — Як смішно. А ми сподівалися, що винаймаємо професіоналів.

Завбачливий пан Шпилька знову вчасно перехопив кулак пана Тюльпана, ледве встоявши при тому на ногах.