Террі Пратчетт - Правда

Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.

— Правда нарешті взулася, — вимовив він. — І тепер буде бити ногами.

Він звузив очі.

— Я сказав забрати руку з ефесу!

— Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином…

— Ах, так. Ледь не забув, — сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. — Знаєш, у гномів є один звичай… Хоча звідки тобі знати. Вони ж — нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знайомий з парочкою гномів, тож…

Вільям витяг з кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.

— І що ж там? — спитав вельможний де Ворд.

— Там більше двадцяти тисяч доларів, принаймні, за оцінками експертів, — сказав Вільям. — Я мав не так багато часу на те, щоб усе обдумати, але не хотів, щоб ти вважав мене шахраєм. Тож я вирішив, що краще передбати, ніж недодбати. Це має покрити всі витрати на мене — внески до школи, одяг, усе. До речі, мушу визнати, що ти переймався моїм вихованням недостатньо — якщо врахувати, яким я виріс. Але, як бачиш, я відкуповуюсь від тебе.

— Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?

— Ну-у-у… Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, — сказав Вільям. — Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.

— Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.

— Не впевнений, — сказав Вільям. — Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, котра лише кілька годин тому намагалась мене вбити.

— Вбити? — в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.

— Саме так. Ти здивований? — здивувався Вільям. — А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?

— Бачу, ти над цим замислюєшся, — сказав вельможний де Ворд.

Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.

Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, котрі знаються на всіх сферах життя. Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту…

— Я бачу, ти перетрудився, — сказав Вільямів батько тим часом, як постаті підходили дедалі ближче. — Гадаю, тобі потрібно… Так — здійснити морську мандрівку. Можливо, на Туманні Острови, а може, й до Острова Посту. Чи на Бангбангдук. Наскільки я розумію, юнак, що не боїться порпатись у бруді, може зробити там цілий статок. Тим часом як тут немає жодних перспектив… принаймні, для тебе.

Тепер Вільям бачив, що постатей було чотири. Таких персон він був зустрічав у маєтку. Зазвичай вони мали короткі імена на кшталт Луп чи Лясь, і, наскільки можна було зрозуміти, не мали ніякого минулого.

Одна з постатей сказала:

— Єслі ви всьо понімаєте, юний пане, то ми всьо зробим дуже акуратно…

— Час від часу тобі надходитимуть невеликі кошти, — сказав вельможний де Ворд. — Ти зможеш вести життя, достойне…

З прихованої в темряві стелі зійшли вихорки пилу, крутячись, ніби крилате кленове насіння. Пил опав зовсім поруч оксамитового мішечка.

Тихо брязнув завішений саваном канделябр.

Вільям підняв погляд.

— О ні, — сказав він. — Будь ласка… не вбивай нікого!

— Що? — спитав вельможний де Ворд.

На підлогу, розчепіривши пальці рук, мов кігті птаха, звалився Отто Крикк.

— Вітаю! — сказав він закляклому ватажкові. Потім поглянув на руки. — Ох, і про що я думати?! — Він стиснув пальці в кулаки й застрибав на манер боксера. — Анк-Морпоркський школа! Доктор Залізний Кулак!

— Кулак?! — перепитав один із помічників вельможного де Ворда й замахнувся кийком. — А спробуй-но оце!

Прямий правицею зніс його з ніг. Крутячись на спині, чоловік із дубцем вилетів по полірованій підлозі аж за двері. Отто крутнувся з такою швидкістю, що його постать розмазалась у повітрі, й іще один чоловік відлетів з гучним «ляп».

— Шчо то є? Шчо то є?! Я їм давати класичний бокс, а вони зовсім не битись?! — кричав Отто, стрибаючи туди-сюди як боксер-любитель. — О, мій пане, ви боєць! — кулаки вампіра замайоріли в повітрі, й один із атакуючих на мить перетворився на боксерську грушу. Поки він падав, Отто встиг виструнчитись і меланхолійно зловити кулаком підборіддя четвертого нападника. Останній перекинувся через себе й упав.

Все це не забрало й трьох секунд. І тільки тоді Вільям достатньо оволодів собою, щоб прокричати…

Але було запізно. Отто поглянув на лезо, що глибоко загрузло в його грудях.