Давид Гроссман - З ким би побігати

— По кайфу, — посміхнувся Міко, коли Тамар простягнула йому гроші з таким виглядом, наче вона була заразливою. — Дивлюся, вчишся помаленьку. Тільки наступного разу давай коротше.

Він мовчки перелічив гроші. Губи безгучно ворушилися.

— Йо-майо! — вигукнув він нарешті. — Сто сорок зрубала тут. Прошу!

Тамар з огидою відвернулася, злякавшись, що її знудить. На сидінні поряд з Міко вивалився брунатний гаманець, промайнула фотографія смішливого хлопчика з кафе.

Тамар починала сумніватися, що коли-небудь зустріне там Шая. Через тиждень після своєї появи в покинутій лікарні вона у подробицях зрозуміла те, про що першого дня говорила Шелі. Її затягнуло. Траплялися довгі години, коли вона взагалі не згадувала, чому і ради кого вона тут. Тамар майже не замислювалася про своє колишнє життя — як канатоходець, якому не можна дивитися вниз, у прірву під ногами. Вона відкинула будь-які думки про батьків, про рідних людей, про хор і навіть про Ідана. За цей тиждень вона проїхала тисячі кілометрів по всій країні. Вона налічила дев’ять різних водил, що переміщали її з Беер-Шеви у Цфат, з Арада до Назарета. Вона навчилася перекушувати під час переїздів, навчилася відганяти нудоту і спати за будь-якої нагоди, затертою шматою обм’якаючи на задньому сидінні. Вона навчилася співати по п’ять, шість, а то й сім разів на день, не втрачаючи голосу. А головне — вона навчилася мовчати.

Це вона ж бо, з її довгим язиком. Виховання почалося з двох ляпасів. А потім Тамар зрозуміла, що і при дівчатах з хлопцями краще помовчувати, що Шелі має рацію — треба бути дуже обережною з питаннями. Кожен з тутешніх мешканців був по-своєму, так чи інакше, поранений. Кожен утік від якогось нещастя. І попри всю грубість і крикливість цієї великої компанії, тут чутко охоронялися правила поведінки, в яких таїлося чимало такту і шляхетності. Будь-яке питання про втрачену домівку викликало напад болю і розтинало рани, лише частково затягнуті тонкою кірочкою забуття. І будь-яке питання про майбутнє ворушило відчай і страх. Дуже швидко Тамар усвідомила, що минуле і майбутнє тут «поза грою», що Пейсахова обитель існує тільки в одному вимірі — у вічному сучасному.

А це якраз її влаштовувало. Адже вона боялася виказати себе зайвим словом. Можливо, тому її дружба із Шелі стала стриманішою. Іноді, рано-вранці чи пізно ввечері, перш ніж Шелі, за її словами, «розмазувалась по ліжку, як помідор», вони перемовлялися кількома словами, ділилися враженнями минулого дня, відчуваючи, як хочеться сказати щось більше, поговорити про серйозне, але стримувалися, бо вже пізнали зраду і засвоїли жорстокий урок: бувають миті, коли нікому не можна довіритися. Як кажуть — кожен за себе.

У такі хвилини вони посилали одна одній багатозначні, жалібні погляди: і ти, і я — самотні вовки, що намагаються вижити на ворожій території, остерігаються довірити свої таємниці чужакові. А кожен навколо — чужак. Навіть якщо він такий милий, як ти, Тамар, або як ти, Шелі. Ти вже вибач. Дуже шкода. Може, одного разу. Було б класно. В іншому житті...

Але не всі були такі самотні, як вона. Тамар помітила, що й тут існують дружба та любов, були навіть три «сімейні кімнати». Біля їдальні було приміщення, що правило за подобу клубу, де мешканці грали в пінг-понг і нарди, а Пейсах подарував од своїх щедрот наворочену кавоварку-еспресо і пообіцяв зовсім скоро комп’ютер, та такий, що на ньому можна буде навіть писати музику. Тамар чула, що ночами в кімнатах влаштовуються посиденьки, і знала, що хлопці й дівчата разом покурюють травку і музичать. Зі своєї звичної позиції стороннього спостерігача вона бачила, з якою радістю вони зустрічаються вечорами в їдальні. Обіймаються, ляскають один одного по спині: хай, бебі, як ся маєш, усе клас. І часом Тамар, оточена коконом своєї самотності, щиро їм заздрила.

Але мета, заради якої вона проникла сюди, залишалася недосяжною — як і першого дня.

У своєму минулому, домашньому житті, плануючи цю експедицію, Тамар анітрішечки не сумнівалася, що кожну вільну хвилину думатиме, розгадуватиме, ловитиме натяки. Але з тієї хвилини, як вона потрапила до гуртожитку, її свідомість уповільнилася, затуманилася, обважніла. Так обважніла, що іноді Тамар захльостував страх, що вона залишиться тут назавжди, затягнута у вир вуличних виступів і сну, що поступово забуде, заради чого сюди прийшла.

їй доводилося силою струшувати з себе ці похмурі гіпнотичні чари. Поступово, на превелику силу, вона складала воєдино елементи мозаїки. У гуртожитку мешкало двадцять чоловік, чи тридцять, чи п’ятдесят. Зрозуміти це було неможливо. Хлопці й дівчата з’являлися і зникали, пропадали надовго і раптом виникали знов. Іноді Тамар відчувала себе як на людному вокзалі або в таборі біженців. Вона не знала, як усі інші потрапили до цього гуртожитку. З розмов Тамар зрозуміла, що, подібно до неї, всі краєм вуха чули про такий заклад і мріяли, щоб Пейсахові «мисливці за талантами» їх знайшли. На її подив, виявилося, що в різних місцях, у всіх куточках країни шепочуться про цей унікальний гуртожиток, що він оточений романтичним ореолом. І у Тверії, і в Ейлаті, і в Гуш-Еціоні, і у Кфар-Гіладі, і в Тайбі, і в Назареті чули, що є таке місце і що, коли тебе туди приймуть, ти виступатимеш на вулицях, по всій країні, набираючись досвіду і впевненості, й вийдеш звідти куди загартованішим майстром сцени, ніж після чотирьох років у якій-небудь стерильній школі мистецтв. Ніхто з них і словом не згадував Міко, його дружків та їхню роботу. Артисти жили пліч-о-пліч із злочинцями, проводили з ними багато годин щодня, їли з ними і їздили, виступали з ними поряд, але ніби й не бачили, не чули нічого. Тамар відчувала, як сама занурюється в таку ж байдужість, як привчає себе до мудрості трьох мавпочок — «нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу». Якось, повертаючись вночі з Нес-Ціони, скоцюрбившись на задньому сидінні автомобіля, змучена і голодна, Тамар думала, що тепер розуміє, як люди живуть під владою тиранів і деспотів, цілком відключившись від жахіття, що коїться навкруги. Адже якби вони відкрили очі і вуха, то миттю б померли з сорому.