Давид Гроссман - З ким би побігати

У хорі теж, звичайно, були інтриги і заздрість, суперництво за виграшні партії, і щоразу, коли керівниця давала комусь соло, одразу хто-небудь заявляв, що він іде. Але зараз усі ці чвари здавалися Тамар дитячими забавками. Вчора, наприклад, побачивши, що навколо двох ірландок із срібними флейтами зібралося більше народу, ніж навколо неї, вона відчула укол заздрості куди болючіший, ніж того разу, коли Аталію з хору прийняли до нью-йоркської «Школи музики на Мангеттені».

І сьогодні, розкланюючись під захопленими поглядами публіки, слухаючи запалені захватом оплески, Тамар зрозуміла, що хоче грати в цю гру саме за вуличними правилами — боротися за своїх слухачів, спокушати їх, бути різкою, агресивною, напористою. Вона усвідомила, що її навіть збуджує відчуття вулиці як арени нескінченної війни на виживання. Ця битва розгортається щохвилини, маскуючись під радісне, багатобарвне і цілком цивільне дійство. І ще Тамар зрозуміла, що, коли вона хоче вижити, треба якнайшвидше позбутися своєї делікатності і почати орудувати, як десантник, закинутий у міські нетрі. Тому вона відійшла на п’ять великих кроків убік від вулиці Лунц і стала в самому центрі мідрахів [27] Мідраха — дослів. тротуар, хідник, назва пішохідних зон в ізраїльських містах. , подумки підморгнувши Аліні, яка вічно скаржилася, що немає в ній і краплі амбітності, такої необхідної кожному артистові, що вона зніжена і не бажає боротися за своє місце, уникає будь-яких змагань і конкурсів. Ну ж бо, прошу поглянути на мене зараз, у самому центрі всесвіту. Ви можете повірити, що це я?

Тамар проспівала найчистішим і найглибшим голосом, якого їй вдалося досягти з того часу, як вона вийшла на вулицю, «God bless the child» Біллі Голідей [28] Біллі Голідей (справжнє ім’я — Елеонора Феган; 1915—1959) — видатна афроамериканська джазова співачка. Пісня «God bless the child» («Боже, благослови дитя») належить до раннього періоду її творчості. . Але в той момент, коли вона збиралася заспівати наступну пісню, російський акордеоніст раптом щосили гримнув «Happy birthday to you» [29] «З днем народження тебе». , і до нього одразу ж приєдналися ірландські флейтистки і сліпий скрипаль з рогу вулиці Лунц, що вишкварював псевдоциганщину, і, на подив Тамар, навіть троє парагвайців з непроникними лицями пустили в хід свої екзотичні інструменти. Всі вони оточили її і грали спеціально для неї, а Тамар стояла, розгублена, приголомшена, щасливо усміхаючись незнайомим людям, чиї обличчя раптом освітлилися справжньою симпатією. Тамар навіть не згадала свій попередній день народження, який вони з Іданом та Аді відзначили на верхівці башти на горі Скопус, куди прокралися опівночі і не стуляли очей, поки не побачили схід сонця...

І коли цей маленький концерт закінчився, Тамар вибачилася перед публікою, підійшла до старого росіянина і почула від нього те, що чекала почути. Що вчора приходила жінка, така висока, страшнувата, з купою шрамів по всьому обличчю, і дала їм по п’ятдесят шекелів, аби вони сьогодні зіграли для неї цю пісню. Кожному — по п’ятдесят шекелів у руки, тут ні про що вже не питають.

Росіянин подивився на неї з тривогою:

— Що трапилося, Тамарочко, я не дуже добре зіграв?

— Та що ви, Леоніде! Ви грали чудово!

Тамар відійшла вбік. Усе-таки цей світ не такий уже й поганий. Принаймні, у нього є надія, поки в ньому не перевелися такі люди, як Лея. Вона пригадала, як змалював Лею цей росіянин. Дивно, але сама вона давно вже не помічає шрамів, які Лея називає «пенсами». Тамар усміхнулася: у всякому разі однієї тортури вона сьогодні точно уникнула — не довелося сидіти біля телефону і чекати, чи подзвонить хто-небудь з привітаннями.

Раптом Тамар зрозуміла, що, поринувши в думки, вона вийшла на площу перед «Машбіром». Їй не подобалося виступати тут, та й саме місце не подобалося — забагато машин, торговців та агітаторів, зайнятих збором підписів. Вона зробила коло і вже збиралася повернутися в пішохідну зону, але щось її утримало, якась внутрішня сверблячка. Тамар здригнулася — чогось нерви розігралися. Мабуть, через день народження. І якого біса Лея влаштувала цю виставу для неї — посеред вулиці, у всіх на очах. А що, коли потім почнуть рознюхувати, що то була за баба зі шрамами? Тамар розсердилася. Здався їй цей день народження! Ніби немає зараз речей важливіших.

Знехотя, через силу, Тамар вирішила все-таки заспівати одну пісню, не більше, і забратися звідси, поки не пізно. Ось тут це й трапилося, в ту саму хвилину, коли вона найменше сподівалася. Так старанно готувалася до цього моменту, стільки часу гадала, як усе станеться, — і ось на тобі, навіть не зрозуміла, що до чого, коли це трапилося.