Давид Гроссман - З ким би побігати

— Раніше ходив, — відповів Шай, — зараз у мене все в минулому часі.

— А «Манчестер Юнайтед»? — спитав Асаф. — Ось і постер їхній висить у печері?

І Шай розсміявся:

— Та це Тамар притягла, переплутала, вирішила, що я за них уболіваю! Фатальна помилка, Ватсоне! — І він шпурнув у неї гілочкою.

Тамар усміхнулася:

— Яка різниця — «Манчестер» чи «Ліверпуль», хіба не один грець?

Тут уже хлопці підскочили, один з-перед одного почали пояснювати цій дуринді, що жоден уболівальник «Апоеля» не вболіватиме за таку команду, як «Манчестер».

— Але чому? — не здавалася Тамар. Ця розмова її безмежно тішила.

— Поясни-но дівчинці чому, — зітхнув Шай. — А то в мене сили нема.

І Асаф пояснив, чому справжній уболівальник «Апоеля» ніколи не вболіватиме за таких господарів життя, як «Манчестер».

— Ми можемо відчувати солідарність тільки з цілковитими лузерами, тільки з невдахами, які майже виграють чемпіонство, як «Ліверпуль» чи, скажімо, «Х’юстон»...

— І от уяви тепер, що у мене над головою висить «Манчестер»! — простогнав Шай. — Як мені оклигати з Бекхемом і Йорком над балдою?

Тамар знову розреготалася і згадала, як недавно її мучило питання: чи може людина стати самою собою, якщо, виконуючи якесь завдання, заморозила свою Душу?

Асаф розповів про одного свого приятеля, Рої, теж уболівальника «Апоеля», взагалі-то вже колишнього приятеля, у якого в кімнаті немає жодної жовтої речі: ні горнятка, ні сорочки, ні килимка, ні горщика — ані натяку на жовті кольори «Бейтара». І так вони балакали, а Тамар слухала з подвійним задоволенням, ковтаючи їхню розмову, немов ліки, що зцілюють одразу від двох недуг. Часом вона підкидала питаннячко — наприклад, про «колишнього приятеля» Асафа. І він розповідав усе як є, а Тамар слухала і з полегкістю думала, що Асаф — пряма її протилежність у всьому: у зацікавленнях, у внутрішньому ритмі, у сімейних стосунках, у цілковитому його невмінні прикидатися. Їй подобалося, що він так повільно говорить, обдумуючи кожну відповідь і ніби оцінюючи кожне своє слово. Вона й не думала, що у неї вистачить витримки терпіти таку повільність, і вже тим паче не думала, що таке гальмо може їй сподобатися. Він з тих, думала вона, хто залишається самим собою, навіть коли ти обернешся до нього спиною. У нього чистий голос, а цього не навчишся у викладачів вокалу. Крізь тканину джинсів вона відчувала неквапливо пульсуючу в артерії кров і думала, що він точно проживе до ста років, і до самісінької смерті ростиме і потихеньку змінюватиметься, й учитиметься все нових речей, і нічого ніколи не забуде.

Потім їм довелося сховатися у печері, бо на обрії з’явилося двійко туристів. Їм слід було насторожитися й уважніше розглянути цих двох, одягнених зовсім не по-туристськи. Але вони так розслабилися і розм’якли, що інстинкт самозбереження притупився. Тому вони не стали придивлятися до приходьків, швидко зібрали свої манатки, прикрили вхід у печеру гілляччям і сховалися.

Майже одразу до Шая повернулися болі — короткі канікули закінчились, і Асаф з Тамар знову взялися до звичного діла. Це знову були м’язові болі, не такі сильні, але все ще виснажливі. Печера наповнилася смородом від мазі, яку Тамар купила спеціально на цей випадок. Шай стогнав, що від мазі йому і жарко, і холодно, і раптом він знову виявився відкинутий назад і почав кричати, що Тамар з нього знущається, мучить його, і кому все це потрібно, хіба було погано раніше, він ніколи не зможе грати так, як грав під «гариком», таке почуття є тільки у Бога і у Джима Моррісона. І у нього воно теж було, а тепер от немає. Він знову почав шукати героїн, йому верзлося, що він сидить у таксі, яке прямує у Лод. З надзвичайною достовірністю Шай змалював дорогу, згадав навіть запорошений багряник [64] Юдине дерево, або церціс європейський — дуже поширений вид на Східному Середземномор’ї. на в’їзді до тамтешніх нетрів. Тамар з Асафом не розуміли, про що він говорить, але слухали як загіпнотизовані. Ось він велів таксистові зупинитися і почекати поблизу, ось підходить до будинку з високою огорожею, стукає в двері. Господар не відчиняє, але виймає одну цеглину з огорожі. Шай не бачить, але чує його і знає, що у того в руці, і ось він просовує гроші в дірку, а той — Господи, дякую тобі — передає йому пакетик, він уже у нього, і ось він знову в таксі, хутко, їдь, рушай, і він японським ножиком розрізає краєчок, боже мій, де ж фольга, Тамар, де моя фольга?!

Шай раптом закричав і почав шваркати рукою по стегну, немов звивав папірець у рурку, потім затремтів усім тілом, випалив: «Ну й глюки, більше не можу», на хвильку забувся сном, різко прокинувся, схопився і вибухнув промовою: